Сергей Жадан - Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

о Сильвіє, наставив на мене сильце
на ситцевих полях у дрібненьку кратку

так, наставив на мене сильце,
на лляних полях з рубчиком

хоче мене впіймати
окільцювати, о Сильвіє, хоче
на бавовняних полях, м’яких як забуття,

позначити мене, внести мене у якийсь реєстр,
як відмираючий вид, Сильвіє

прив’язати мене за двійко-трійко дітей, як за ногу,
щоб я не могла ніколи покинути його, а тільки:

– мнути ці поля у кратку,
– зрошувати потом ці поля з рубчиком,
– знесилюватись і сивіти
на цих бавовняних полях, м’яких як забуття

о Сильвіє, чому жінка мусить платити за свободу
дорожче, ніж Америка?

час від часу я гірша від часу – я псую навіть те,
що йому не під силу:
розкладаю слова на запчастки, взагалі позбавляю їх слова,
розриваю зв’язки з близькими,
доводжу перше-ліпше
складносурядне чи складнопідрядне речення
до самозречення,
змішую грішне з праведним, просте – ускладнюю,
чиїсь окуляри рожеві розчавлюю думкою задньою,
підрізаю мріям крила,
наступаю на горло власній пісні (якщо вдасться)
словом: розбиваю серце собі та одному дебілу,
який свято вірить, що це – на щастя

з кількох розмитих кадрів випускного
касету перемотуєш навспак
на погляд свій, потуплений в підлогу
на серце, міцно стиснуте в кулак
на довгі нігті внутрішнього бунту,
які вростають в тіло і болять
і зріє у тобі, немов фурункул,
нікому не потрібна правда-мать
а як дозріє – різатимеш в вічі
батькам і всім по той бік барикад,
бо на полях поем педагогічних
і досі мертві з косами стоять
– як вижив ти у тих боях без правил,
де кожен сам за себе проти всіх?
– що робить з нами те, що не вбиває? —
питає син, прибившись до своїх
і ти з вершини батьківських нотацій
вичитуєш незгідному йому,
що все не так, що він не має рації,
гадаєш, бунт придушено, одначе
ти виграв бій, але програв війну

чуєш,
у ночвах ночі полощеться білий прапор цвіту,
що його вже готові викинути над цитаделлю дерева —
бо рідко хто може вистояти в цьому протистоянні,
не здавшись
у таку пору все, що тобі здається,
слід приймати на віру:
ті, що живуть у пам’яті, носять маленькі дзвіночки
як прокажені (прокажи їх – і вийдуть на світло)
навіть найменший рух ачи подих вітру
видає їх присутність,
бо не все підпорядковане розкладу
далеко не все в цьому світі
часом весна приходить зненацька,
коли її ще ніхто не чекає,
без бою займає сонні околиці,
окопується під цитаделлю
і ось вже перше дерево викидає білий прапор
здається, зацвітає,
чи тільки здається?

дорóгою на вокзал, дорогóю ціною
заплативши за все, бо все продається,
навіть любов (але ж ніжність, ніжність?!)
вона думає, що якщо дотягнути до кільцевої,
то потім знову трамвай привезе її на те саме місце
і доки вона їхатиме на цих скрипучих колесах,
ковзаючи думками по обставинах місця і дії,
все зійде на круги своя, вляжеться, утрясеться,
як цей трамвай, як ця жінка при вікні, немов при надії,
і він чекатиме на зупинці, не в силах вибрати напрям,
не знаючи, як повернутись туди, де вони пробýли
кілька років польоту, кілька місяців щастя,
кілька днів кризи і сварку, яка вже в минулому.
так вона думає, доки він повертається,
збирає увесь той мотлох, усі її скляночки-баночки,
коробки з-під її взуття в гардеробній,
слонів на щастя, свиней для грошей,
смердючі індійські палички:
бо кілька років висіння в повітрі,
кілька місяців – як у хворобі,
кілька кризових днів
і нарешті, нарешті – свобода.
так він думає, доки вона, проїхавши кільцеву
(нерви оголені, сльози ось-ось бризнуть із-під повік),
засинає, і скрипучий трамвай їй співає до сну,
і зупинка, на якій він її не чекає, пропливає за вікнами.
і ніколи їй не дізнатися (бог її береже),
коли вона засинатиме поряд з іншим, лицем до стіни,
що насправді між крайніми точками Чі Ж
не буває маршрутів прямих,
жодних тобі прямих

дорогою на вокзал, проводжаючи жінку, яку вже не любиш
– по всьому – після всього – за все, що між вами було
що їй подаруєш на прощання —
пасувало б квітку – кактус, до того ж кулястої форми,
щоб не сприйняла як фалічний символ
як натяк на продовження
після ночі, вдаваної як неживе пиво
що ти скажеш їй на прощання
витріпуючи з подушки запах її волосся:
сніданок готовий? життя повертається до норми,
як людина врешті-решт повертається в землю?
чи повернеться язик запитати її: – а ти нічого не забула?
розгублена, як речі по кімнаті, не скаже нічого,
всі слова мертвонароджені у цій країні із забороною абортів
дорогою на вокзал життя як відкрита можливість
у яку сторону йти, чого сторонитися
опівнічний автобус прорізує ніч
світла обабіч дороги – як їжаки врозтіч
відітни все, що тягнеться довше,
ніж пісня випадкової радіостанції,
натрапляєш на неї несподівано,
коли все інше, здається, вже закінчилося
хтось співає про те, як дівчина випадає з вікна і летить
наголошує на «летить», забуваючи, що «з вікна»…