Марк Фалкс - Як керувати рабами

Застосування тортур до рабів є звичайним явищем у судочинстві. Я лише раз чув, щоб хтось заперечував проти катування раба. То був випадок спільного володіння — вродлива рабиня належала двом чоловікам; вони потім посварилися через свої комерційні справи і зчинили бійку, в якій одного з них було тяжко поранено. Потерпілий звернувся до суду, а звинувачений не дозволив застосувати тортури до рабині, бо, за його словами, був у неї закоханий. Ясна річ, позивач стверджував, що рабиня ідеально підходить для надання свідчень у цій справі, оскільки вона належала обом чоловікам і могла бачити, хто розпочав бійку та завдав першого удару. Він також сказав, що власні раби обвинувачуваного, яких він охоче надав для допиту, ймовірно, постарались ощасливити господаря й наговорили всілякої брехні про позивача. На жаль, я не пригадую, чим усе це скінчилося.

Існує декілька стандартних способів проведення тортур. Під час застосування першого способу рабові зв’язують руки, підвішують його на мотузку і шмагають ременем або нагаєм. Іноді нагайка має гострі металеві чи кістяні наконечники, що впинаються в тіло. Другий спосіб полягає в тому, що раба розтягують на дерев’яній рамі, відомій як «малий кінь», або на пристрої під назвою «струни ліри»; і те й інше призначене для того, щоб за допомогою системи вагів повільно розтягувати тіло, зміщуючи суглоби і зрештою відділяючи кінцівки. Також використовують дві важкі колоди, щоб зламати ноги. Ще один спосіб проведення тортур — це палити живе тіло. Для одержання свідчень, потрібних суду, використовують розігріту смолу, розпечені металеві пластини або запалені смолоскипи. Зрештою, існують і гострі гаки, якими роздирають тіло жертви. Усі ці процедури проводять публічно, прямо в судовій залі.

Попри жорстокість наведених методів, під час допитів завжди дбають, щоб раби не помирали, хоча варто зауважити, що на практиці вони таки часто це роблять. Та на що не підеш заради отримання свідчень… А треба пам’ятати, що ми тут говоримо про рабів. Їм ніколи не можна повністю довіряти, і вам слід мати на увазі, що декотрі з них так і не кажуть правди, а верзуть, що спаде на думку, тільки б припинити тортури. Тому-то й треба застосовувати цей засіб тільки в найостаннішу чергу, коли когось дійсно підозрюють у скоєнні тяжкого злочину, а іншими засобами доказів одержати не вдалось.

Я вже казав, що рабів не можна катувати для отримання свідчень проти їхніх господарів без згоди останніх. Однак наш божественний імператор Авґуст створив прецедент, який дозволяє уникнути цих правових тонкощів. Він постановив, що в разі виникнення такої ситуації потрібний раб має бути викуплений через державну казну або проданий самому імператорові. Тоді раб уже не належатиме попередньому власникові, і його можна буде допитати у звичайний спосіб. Не дивно, що знайшлися люди, котрі заперечували проти такого «фальшивого» продажу і стверджували, що це начебто перетворює закон на посміховисько. Але інші відповідали, що такі транзакції є життєво необхідними, оскільки інакше не вдасться виявити змови проти імператора, що становить постійну загрозу для стабільності держави.

Слід окремо розглянути випадок убивства господаря. За законом, якщо на момент убивства раби перебували під одним дахом із господарем і нічого не зробили, щоб допомогти йому уникнути такої долі, вони мають бути допитані під тортурами, а потім страчені. Підстави ухвалення такого закону, як на мене, очевидні. Перш за все, родина рабовласника не може почуватися в безпеці, якщо раби не захищають життя свого пана від будь-якої загрози, навіть коли при цьому їм доводиться ризикувати власним життям.

Існують, одначе, деякі юридичні тонкощі, що їх необхідно обговорити. Що означає вираз «під одним дахом»? Це значить «в одному будинку» чи «в одній кімнаті»? Як правило, тут мають на увазі «у тих межах, де чути голос», бо якщо раби перебували достатньо близько, щоб почути заклики господаря про допомогу, то вони були також достатньо близько для того, щоб цю допомогу надати. Звичайно, хтось має гучніший голос, а хтось — кращий, у порівнянні з іншими, слух, тому в кожному конкретному випадку рішення має винести суд. Окрім того, будь-який заповіт убитого господаря не буде відкритий, доки не закінчиться слідство. Інакше раби, про яких ідеться у справі, можуть бути названі беніфіціарами і одержать свободу, яка потім убереже їх від вимог закону про катування рабів.

Убитими закон вважає всіх, хто помер у результаті насильства чи кровопролиття; це могло бути задушення, скидання з великої висоти, удар тупим предметом або іншим знаряддям. Але на таємне отруєння господаря закон про катування і страту рабів не поширюється. Адже його мета — змусити рабів надати допомогу їхньому панові, коли буде очевидним, що він її якнайбільше потребує. Оскільки раби не зможуть дізнатися про таємне отруєння, вони не зможуть йому й запобігти (у цьому випадку діють інші закони, згідно з якими за вбивство відповість винний у його скоєнні). Згаданий закон діє лише тоді, коли отруту було введено із застосуванням сили.