Марк Фалкс - Як керувати рабами

Увесь натовп глядачів був настільки вражений цим неймовірним видовищем, що вибухнув криком, бажаючи знати, що коїться. Імператор наказав привести Андрокла і, коли той постав перед ним, запитав, чому жорстокий лев пожалів чоловіка. Тоді Андрокл розповів дивовижну історію.

«Мій господар, — сказав він, — був проконсулом в Африці. Він був жорстокою людиною. У мене вже не ставало сили витримувати щоденніх хльости, на які я не заслуговував, і я вирішив тікати. Сховатися від такої поважної особи можна було лише в пустелі, що лежала за плодючою долиною. Я думав: якщо не зможу знайти їжі й води, то скоріше накладу на себе руки, ніж повернуся до господаря. І от одного разу, рятуючись від полудневої спеки, я сховався в якійсь печері. Незабаром до печери, кульгаючи, зайшов лев. З його лапи сочилася кров, і поранений звір стогнав від болю.

Спочатку я вжахнувся на вигляд лева. Адже я опинився в полоні у хижака і не знав, що робити. Та коли звір побачив, як я зіщулився в глибині печери, він покірно підійшов до мене і підняв лапу, наче просив про допомогу. У його кінцівку ввігнався якийсь гострий уламок, і я на превелику силу його витягнув. Потім вичавив гній, що заповнив рану, витер кров. Мені зовсім не було страшно. Лев, вочевидь, отримав значну полегкість від того, що я подбав про його рану. Він поклав свою лапу в мою руку, ліг на підлогу печери й заснув. Цілих три роки ми з левом жили в одній печері, навіть ділили їжу. Він приносив мені найкращі шматки зі своєї здобичі. Вогню, на якому б я міг приготувати собі їжу, не було, тож я сушив м’ясо на сонці й так харчувався.

Але зрештою я втомився жити серед дикої природи. Одного чудового дня, коли лев пішов на полювання, я залишив печеру. Проблукавши три дні, я потрапив до рук салдатів, які й доправили мене з Африки до Рима, куди вже повернувся мій господар. Мене негайно засудили до страти на цирковій арені з дикими звірами. Та схоже, що лева також спіймали й привезли до Рима для участі в ігрищах. Тут ми й зустрілися. І він відплатив мені за доброту — за те, що я колись вилікував йому лапу».

Натовп жадав знати, що там Андрокл розповідає імператорові. Тому імператорські вісники записали розповідь на плакатах і рознесли їх по всьому цирку. Щойно люди дізналися про пригоду Андрокла, зараз же почали вимагати його звільнення. Імператор узяв на себе цей обов’язок, а також подарував чоловікові лева, як того й вимагав народ. Ще довго по тому можна було побачити Андрокла, який ходив вулицями Рима з левом на тоненькому повідку. Захоплені натовпи кидали їм гроші та обсипали лева квітами. Люди кричали: «Ось він, той лев, який зробився другом людини! І ось та людина, яка стала лікарем для лева!»

У цьому розділі Фалкс знову показує себе жорсткою і навіть жорстокою за нашими мірками людиною. Однак у Давньому Римі фізичні покарання рабів вважалися справою абсолютно нормальною, цілком прийнятною і навіть рутинною. У комедіях Плавта, наприклад, усі помисли пересічного раба спрямовані на те, як уникнути хазяйського батога. Проте це не означає, що з усіма рабами поводилися грубо та жорстоко. Немає сумніву, що становище кожного з них залежало від того, як до нього ставився господар. Самі римляни засуджували власників, які були жорстокими до своїх рабів, і можливо, що цей вид суспільної охорони порядку через репутацію стримував деяких власників від того, щоб передати куті меду під час виконання покарань.

Ця суспільна занепокоєність зрештою знайшла вираження в державному законодавстві, що обмежувало можливості господарів у покараннях рабів. Відому оповідь про те, як Ведій Полліон намагався віддати одного зі своїх рабів на поживу хижим рибам у покарання за розбиту кришталеву чашу, наведено саме тому, що подібні дії вважалися неприйнятними та жорстокими. Втручання імператора Авґуста свідчить не стільки про те, що він мав палке бажання поліпшити умови життя рабів, як про те, що імператори цікавилися всіма аспектами життя своїх підданців і мали встановлювати прийнятні стандарти соціальної поведінки.

Раби були жертвами забаганок і примх своїх власників. Історія з імператором Адріаном, котрий виколов своєму рабові око пером, була, ймовірно, неординарною, і їй приділяли стільки уваги саме тому, що в цілому така поведінка не була характерною для нього. Та все ж він зробив це. І якщо навіть такий загалом позитивний імператор, будучи не в гуморі, міг учинити бездушно, то легко уявити, як часто звичайні рабовласники зривали гнів на своїх рабах. І ще в цій оповіді привернуло увагу римської публіки те, що раб «посміливішав», коли його спитали, якої компенсації він хоче. Для римського раба було немислимим виявити неповагу до свого господаря, особливо коли той милостиво запропонував йому компенсацію за завдану шкоду. Складається враження, ніби Адріан шкодує про те, що втратив самовладання, а не про те, чим це обернулося для невільника. Тобто акцент робиться на характері власника, а не на долі раба.