Роберт Саттон - Мудакам тут не місце

На жаль, і мені довелося засвоїти такий урок опісля приєднання до колективу на чолі з відомим гуру менеджменту. То було саме в розпал буму інтернет-компаній у Кремнієвій долині, коли зарозумілість, егоїзм і неафішоване переконання, що той, хто нездатний збагатитися на цій хвилі успіху, ймовірно, не відзначається особливим інтелектом, поширювалося усім регіоном. Наша маленька група щонеділі кілька тижнів поспіль проводила наради для обговорення запуску веб-сайту, присвяченого бізнес-стратегіям. У цих нарадах зазвичай брали участь 7–8 осіб, але поганою поведінкою відзначалися лише четверо з нас — гуру, два інші експерти з менеджменту та я. Кожен із нас чотирьох змагався за те, щоб захопити позицію альфа-самця. Лише ми вчотирьох вели майже всі обговорення. Молодші чоловіки та жінки нечасто висловлювалися на нарадах, а коли й намагалися це робити, ми ігнорували або переривали їх і поверталися до нашої жалюгідної гри в протиборство за статус.

Усе це відбувалося під паволокою ввічливості, що, на жаль, не могло замаскувати наші інтенсивні та вкрай неприємні потуги продемонструвати свою вищість. Ми мали нібито висувати ідеї для розвитку нової компанії (яка так ніколи й не була запущена), а натомість марнували цілі години на нарадах, вихваляючись своїми знаннями, досягненнями, розводячи теревені без упину та перебиваючи один одного в боротьбі за ефірний час. Один мій знайомий консультант із менеджменту описує подібні наради як «споглядання мавп у зоопарку, що кидаються фекаліями з метою утвердження свого панування».

Це висловлювання дуже влучно характеризує те, чим ми займалися. Наприкінці кожної наради я почувався мудаком і не безпідставно. Моя дружина Марина зазначала, що, повертаючись додому з цих недільних зустрічей, я поводився як владне й показове хамло. За її словами, я страждав на важку форму «отруєння тестостероном». Зрештою я схаменувся і зрозумів, що підхопив і підживив поширення епідемії «отруєння мудаками». Тому я полишив цей колектив.

Мені подобається думати, що я гідна, порядна і вольова людина, яка жодним чином не буде мавпувати підлих кретинів довкола. Певно, ви такої ж думки про себе. На жаль, як свідчать безліч фактів і як підказує порада Білла Лейзера, отруєння мудаками є заразним захворюванням, яке може підхопити будь-хто. Це погана звістка. Доброю ж новиною є те, що ми не слабосилі пішаки, які, загрузнувши по коліно в оточенні мудаків, приречені перетворитися на їхніх дошкульних і жорстоких клонів.

Як уникнути «отруєння мудаками»

Не приєднуйтеся до нечем — ще Леонардо да Вінчі правильно сформулював це

Порада Білла Лейзера означає, що перш ніж приймати пропозицію нової роботи, ви маєте виконати домашнє завдання. З’ясуйте, чи не перебуваєте ви на порозі входження в лігво мудаків, і якщо це так, перш за все не піддавайтеся спокусі долучитися до їхньої зграї. Леонардо да Вінчі сказав: «Легше протистояти на початку, ніж наприкінці», що є правильною настановою соціальної психології. Що більше часу та зусиль люди вкладають у щось, незалежно від того, якими би марудними, неадекватними чи відверто безглуздими ці старання не були, то важче їм відмовитися від цього, хай то буде невдале капіталовкладення, спустошливі стосунки, гнітюча робота чи робоче місце, наповнене деспотами, самодурами і покидьками.

Хоча більшість людей знають, що під час ухвалення рішення докладені зусилля не мають розглядатися, утім синдром «надто багато вклав, щоб покинути» є потужним рушійним механізмом людської поведінки. Ми виправдовуємо весь затрачений час, зусилля, страждання і довгі роки, присвячені певним речам, кажучи собі та іншим, що вони вартісні й важливі, інакше ми ніколи не вкладали б у них таку велику частку нашого життя. І тут криється подвійний підступ: що більше часу ми проводимо в оточенні злостивих людей, то більше схильні ставати такими самими, як вони.

Я міг би вберегтися від отруєння мудаками, якби ще до свого приєднання до колективу під керівництвом гуру менеджменту дотримувався «правила да Вінчі». Коли я лишень погодився брати участь у тих нарадах, то вже знав, що гуру був зарозумілим і владним тираном, адже раніше зустрічався з ним задля вирішення питань по інших проектах і вже тоді підхопив цю інфекцію. Проте я не зміг утриматися від спокуси — моя жадібність до грошей і підвищення статусу пересилила тихий голос всередині мене, який промовляв: «Ти чинитимеш як негідник, якщо зголосишся на це». Зрештою я схаменувся. Принаймні, я відмовився від участі в цьому проекті, перш ніж інвестувати в нього купу часу й зусиль і стати жертвою синдрому «надто багато вклав, щоб покинути».