Роберт Саттон - Мудакам тут не місце

«Голдс джим», авіакомпанії «Південно-західні авіалінії» і «ДжетБлу» та поліційні відділки — усі вони працюють з дуже різною клієнтурою, та наше правило корисне для всіх тих видів організацій, прикладом яких вони є, оскільки це правило допомагає їхнім співробітникам стримувати поширення образ і наруги або, у випадку поліції, може принаймні дати їм змогу зупинити буяння найгірших її проявів на вулицях.

Відмінності в статусі й владі: причина багатьох бід

У багатьох організаціях керівникам не лише платять більше, ніж іншим співробітникам, вони також насолоджуються постійною повагою і нестримним підлабузництвом. Величезна кількість досліджень і сотні наукових робіт доводять, що люди після свого призначення на владні посади починають більше говорити, приймати те, що необхідно лише їм, ігнорувати те, що кажуть або хочуть інші, не звертати уваги на те, як менш впливові люди реагують на їхню поведінку, діяти більш грубо й узагалі сприймати будь-які ситуації чи людей як засоби для досягнення власних цілей. Окрім того, перебування на владних посадах спонукає їх не помічати того факту, що вони поводяться як негідники.

Дебора Ґрюнфельд, моя колега зі Стенфорду, багато років вивчала і класифікувала наслідки призначення людей на посади, де вони можуть мати владу над підлеглими. Думка про те, що влада розбещує людей і примушує їх діяти так, ніби правила існують не для них, а лише «для маленьких людей», була надзвичайно поширена. Проте Ґрюнфельд підсумовує, як навіть мізерні та банальні переваги владних повноважень можуть украй швидко змінити спосіб мислення й учинки людей, до того ж, переважно на гірше. Так, в одному експерименті студентські групи з трьох осіб обговорювали довгий список спірних соціальних питань (як-от аборти та забруднення довкілля тощо). Один із членів групи (обраний довільно) обіймав високу керівну посаду та міг оцінювати рекомендації, надані двома іншими членами. За півгодини експериментатор приносив тарілку з п’ятьма булочками. «Впливовіші» студенти частіше схилялися до того, щоб узяти другу булочку, пережовували її з відкритим ротом, впускаючи крихти на свої обличчя і столи.

Цей нехитрий експеримент насторожує мене, оскільки показує, що навіть мізерна перевага у владі мотивує звичайних людей хапати ласощі для себе і діяти по-свинськи. Лишень замисліться про можливості, що дарує висока посада, на якій за будь-яких обставин щороку ви день у день отримуєте левову частку ласих шматків (не лише більшу оплату, а й кращі апартаменти у фешенебельних готелях, харчування в найкращих ресторанах, подорожі бізнес-класом у той час, як ваші підлеглі летять в економ тощо), і лише деякі люди сумніваються в тому, чи заслуговуєте ви на всі ці привілеї. Та якщо вони навіть і скаржаться, ви «захищені» заступниками чи помічниками, які швидко переконають вас, що ці невдячні скиглії просто не відають, про що говорять.

Я був об’єктом такої хамської поведінки кілька років тому. Це було під час обіду з генеральним директором високоприбуткової компанії, щойно визнаним одним із найкращих корпоративних лідерів за версією відомого ділового журналу. Він поводився з нашою маленькою групою з чотирьох чи п’яти професорів (усі — професіонали віком за п’ятдесят) так, наче ми наївні та нетямущі діти. Хоч і теоретично, та все ж він був нашим гостем, утім саме він вказував нам, де сісти і коли можна говорити (він переривав кількох із нас на півслові, щоб сказати, що почув уже достатньо чи що його не обходить сказане нами), критикував їжу, яку ми замовили («Від цього ви погладшаєте»), й узагалі усіма способами виказував, що саме він був нашим господарем і командиром і що наше завдання — зосередитися на задоволенні його забаганок.

Найприкрішим у цьому випадку було те, що, як і засвідчують дослідження владних повноважень, цей генеральний директор, схоже, абсолютно не помічав, що знущається з нас і що ми ображені. Він був навдивовижу щирий у досягненні своєї мети вичавити із нас якнайбільше самоповаги. Він також продовжував приписувати собі низку досягнень, не згадуючи внесок у це інших людей. Такі дії узгоджуються з висновками досліджень, що впливові люди сприймають інших як засоби для досягнення своїх цілей, одночасно приписуючи собі надмірні заслуги в високих досягненнях, які трапляються з ними і їхніми організаціями. Кожен із нас почувався пригніченим і роздратованим цим людожером, утім ніхто не скаржився йому, не кажучи про те, щоб відкрито постати проти нього. Один із членів нашої групи кілька разів майже втрачав самовладання, проте мав достатньо «здорового глузду», щоб принагідно просто відлучатися із зустрічі та, зрештою, пішов із ресторану раніше за інших.