Олександр Кіхно: Творчість Олеся Бердника в європейському культурному контексті

«Діти Безмежжя»— це мандрівка в часі і просторі ще далі, ніж у попередніх романах. «Одіссея духа» Бердника вже простягається на мільйони років у минувшину, а потім на мільйон і на мільярд років у Грядуще. Далекі нащадки землян у Космосі творять, ніби боги, нові зоряні і планетарні світи.

І зовсім інший мотив — на Землі вмирає стодвадцятилітній Свирид Заграва, що пронизав своїм життям три століття. «В свідомості Марії було дивне відчуття. Світ зник, розтанув, а може, об’єднався в ній одній. Не було діда, не видно Івана — численні ряди поколінь вишикувалися нерозривними рядами, ніби акорди мелодії, а хіба можна розірвати мелодію, розбити її на частини? Саме таке відчуття було в її серці. Життя діда Заграви, його думи, великий досвід його довгих, сповнених боротьбою і пошуками літ здавалися Марії вступом до її життя, до життя інших людей, які живуть тепер і ще будуть жити на рідній планеті.

Невимушено звучали запитання, тихо, ніби шелест вітру, було чути слова відповіді.

— Сто двадцять років! Кажуть, це багато, діду. А чи довгими вони здалися вам?

— Ніби в одні двері ввійшов, а в другі вийшов, дочко… Дорога довга лише спочатку, а в кінці її нема».

Містерія смерті, відходу у вічність змальована на декількох сторінках, ця тема вирішується не так, як у Льва Толстого чи екзистенціалістів ХХ століття, хоча перегукується з «Землею» Довженка, ніби в літературному творі заговорив німий фільм. Це картини єдності людського роду і торжества над смертю просвітленого вищого життя

Двоє героїв Ріона і Буревій на планеті Меркурій об’єднують свої тонкі тіла — психодвійники в одну духовну істоту. «Він ступив до неї. Торкнувся руки. Рука ввійшла в руку. Груди в руки. Серце торкнулося серця. І тоді грандіозний космічний вогонь спалахнув у них, з’єднавши разом два серця в могутнє вогнище.

Не було її, не було його. Було одне серце, одна свідомість, одне бажання. Ї те бажання, та воля, сила і прагнення виросли в Безмежжя. Єдина свідомість їхня відчула, що вона всемогутня. Та свідомість підняла спільний «двійник» над планетою і жбурнула до Сонця. Прямо в центр полум’яного диска… Об’єднана воля сердець протистояла стихії. «Двійник», ламаючи бар’єри розпеченої матерії, проникав глибше і глибше в надра сонячної атмосфери».

Своєрідна й унікальна в європейській літературі ХХ сторіччя інтерпретація платонівської легенди про космічні половини, про об’єднання чоловіка і жінки в один організм. Олесь Бердник підготував уважного читача до сприйняття незвичайних шляхів якими автор його поведе — після химерних дискусій про пришельців — після мандрівки на машині часу в стародавні часи і в космічний світ майбутнього — після сонячного острова і корабля, який летить до зірки Тау Кита, керований енергією людської думки — після телепатичних вправ і вправ по виходу психодвійника із людського тіла — тепер об’єднання двох космічних половинок.

Перші романи Олеся Бердника — це романи розлук. Герої-чоловіки в романі «Поза часом і простором», в «Шляхах титанів», в «Стрілі часу»залишають своїх коханих на Землі. Чорнота космосу розділяє їх. Різними акордами грають ці розлуки. Мері не дочекалася Святослава Барвицького, інша героїня дочекалася героя через чверть віку і юнак зустрічає сиву жінку, ще іншу героїню герой пробуджує через тисячі років зі стану анабіозу. В «Дітях Безмежжя»Олесь Бердник нарешті вирішує це болісне протиріччя. В цьому романі діють чотири пари героїв і це теж ніби чотири літературні реінкарнації. У першому сюжетному житті Іван Заграва знаходить Марію Райдугу на Тау Кита. У другому житті Ріона телепатично знаходить Буревія, загубленого на планеті Плутон і потім об’єднується з ним в один психоорганізм на Меркурії. У третій літературній реінкарнації Зоря, юна дівчина-селенолог, відчуває, перебуваючи на Місяці, що на Землі в небезпеці поранене серце юного Ясноцвіта і вона летить на Землю й рятує незнайому людину з близьким, єдиним для неї серцем, свою «космічну половину». Космічні половинки, з’єднані в андрогінну цілісність, разом долають зоряні перешкоди. Говорячи про пари, Олесь Бердник ніби говорить про одну істоту. До такої ж андрогінної єдності прагнуть у четвертому житті істоти із різних Всесвітів — Біла Зірочка і Полум’яне Серце — жертовний образ Христа. Світ де вони єднаються — це світ Блакитної Зорі, світ великого синтезу.

Герої Олеся Бердника в попередніх романах вже торкнулися краю Всесвіту, побували в Антисвіті. Тепер перед ними не край, а вершина Всесвіту, це вінець і апогей всієї семирічної октави розвитку Всесвіту, світ до якого всі вони колись досягнуть. Від золотих сонячних барв Олесь Бердник — художник переходить до найтонших фарб райдужного спектру. «На Планеті… Перлисто-блакитні світанки над темно-синіми сферами. Оксамитно-фіолетові ночі осяяні зорепадом фосфоричних птахів і метеликів. Ніжні лазурні дерева з плакучими вітами, які перед сходом Світила співають ледве чутну мелодію пробудження».