Олександр Кіхно - Творчість Олеся Бердника в європейському культурному контексті

В таборі «пахан» отримав від тюремного начальства наказ вбити Олеся. І цей «злодій в законі» бачить сон. Мати Божа являється йому і каже, щоб він не чіпав юнака, бо він під ЇЇ покровом. Зовсім інші люди траплялися і таборах — талановитий поет Іван Хоменко, побратим — галичанин Юліан Чарпінський, литовський ксьондз Болеслав. В карцері незадовго до звільнення Олесь чув цілі музикальні ораторії, малювалися образи фантастичних книг. Тоді виник сюжет повісті «Поза часом і простором». А трохи пізніше у сні Олесь побачив титанічні двері, що самі собою почали відчинятися, і за ними — Христос.

«На ньому переливався чистотою і променистістю хітон, на чолі замість тернового вінця квітували білі—пребілі лілеї. Він усміхнувся радісно, обняв мене і підняв руку, благословляючи». Наступного дня прийшла телеграма про звільнення. «…Я ридав щасливими сльозами, посилаючи вдячні молитви Пречистій та Учителю…, — згадує Олесь Бердник, — Ось чому для мене образ Христа завжди був не теологічною абстракцією, не ідеєю для суперечок чи сумнівів, а Живим Полум’ям, з якою брало силу і полум’я моєї душі».

Олесь Бердник повернувся в Україну. Настала пора для творчості, пошуку, для нового життя. Це був час хрущовської відлиги, запуску перших супутників Землі, весняних надій на великі зміни.

Цей вірш добре характеризує надпотужний, динамічний настрій молодого автора, який виливався у нестримну карколомно — фантастичну творчість.

«Поза часом і простором» — тільки так, не інакше! Людська думка прагне розірвати пута часу і простору, стати понад законами косної матерії. Професор Святослав Барвицький, син західноукраїнських емігрантів в Америці ламає світ міщанських умовностей в житті і ламає умовності часу і простору в науковій творчості. Він будує ракету, яка розвиває надпроменеву швидкість. Саме з понадсвітового прискорення думки і уяви розпочиналася творчість Бердника. Ця назва першої книжки у 1957 — році, році запуску першого супутника Землі і виходу знаменитої Єфремівської «Туманності Андромеди» була символічною, ніби запрацювала титанічна творча лабораторія, включилася велетенська динамо — машина, ніби омріяна батьком перпетуум-мобіле.

Можна сказати й іншими словами: ніби біблійний Аарон торкнувся своїм магічним жезлом душі ще одного Генія, і почали творитися книги, кожна із яких і за назвою, і за змістом, ніби новий титанічний міф стародавньої Еллади, ніби новий космічний міф таємничої Індії — «Шляхи титанів», «Стріла Часу», «Серце Всесвіту», «Чаша Амріти», «Покривало Ізіди», «Діти Безмежжя».

Ще один роман у діаспорному виданні був названий «Прометей». Це ім’я означає «той, хто передбачає», або трошки інакше можна сказати — «той, хто бачить МЕТУ». Це саме завдання — передбачити те, що чекає людство попереду поставив перед собою Олесь Бердник. «ПроМетей» — це могло бути й персоніфікованим ім’ям ідеального письменника-фантаста і цей епітет надзвичайно влучно характеризує й творчість Олеся Бердника. Він зазирає вперед і на десять тисяч років — вже в перших романах, а далі — і на мільйон і на мільярд літ. Єфремов описав майбутнє Землі через 1,5 тис. років. і це теж вражало, Бердник же постійно прагне за межі часу і простору. Подібно до Франка в «Каменярах», він закликає в своєму «Корсарі»— «Бийте в скелю часу! Вона впаде». Книги Олеся Бердника є унікальними не лише в українській літературі за масштабністю охоплення і динамічністю викладу, за метою своєю — змалювати людину-титана, людину, яка повертається як господар до втраченої колись Зоряної Домівки, книги ці вражають оптимізмом і полум’яністю. Романтична література в попередні часи маніфестувала себе в діапазоні від мрійливої елегійності до похмурої буряності, література фантастична, як правило, характеризувалася дещо сухуватою розсудливістю. Олесь Бердник з’єднує ці два потоки літератури, з’єднує їх і зі старовинним жанром легенди Й казки і цей синтез дуже відрізняється від інгредієнтів.

Колись Євген Маланюк порівнював меланхолійного, як срібний місяць, Гоголя з вулканічно-вогняним Шевченком. Поєднати їх не вдавалося, на мій погляд, а ні Франкові, ані Лесі Українці. Бердник же єднає міфологізм Гоголя з буремним вулканізмом Кобзаря. А стилістика роману «Вогнесміх», яка повинна була відобразити поєднання двох стихій — полум’яності і радісності, нагадує й бурлескність традиції Котляревського, в якого сміх проривається крізь загати суму і трагедії. Спалює себе Дідона, мандрує у вогняне пекло Еней, але цей вогонь у поемі не спалює головного і вічного у людському дусі, автор сміється крізь вогняну стихію. А в Олеся Бердника інакше — сміється сама вогняна стихія, спопеляючи мізерне, залишаючи невмируще.