Олександр Кіхно: Творчість Олеся Бердника в європейському культурному контексті

Борючись з Кроносом герої роману знаходять у глибинах Космосу таємничу речовину, що накопичує час, вони знову досягають краю Метагалактики. На зворотному шляху герої на мить потрапили у хронотопний потік і повертаються до системи Сонця аж через сотні тисяч років. Земля вже залишила остигаюче Сонце, попрямувала, ніби корабель, у Всесвіт. Далеких нащадків через сотні тисяч років знаходить син Василя Горового — знову єдина вціліла людина з усього екіпажу. «Хеппі-ендом» нерідко завершуються романи Олеся Бердника, тут ми маємо пронизливо-драматичний фінал. Куди помандрує нова інкарнація героя Бердника в новій повісті? Звичайно ж тепер перед нею Антисвіт! Герой повісті «Мандрівка в Антисвіт»долає ворогів — чорних примар, що населяють антиматерію, і простягає руку Гармонійній Расі Антикосмосу.

«Діти Безмежжя»— підсумок і вершина першого періоду творчості Олеся Бердника. Людина вийшла в Космос, ще триває хрущовська відлига, художник досягає повноти творчих сил. Пройдено художній шлях: Сонячна система — Сиріус — інші галактики — край Всесвіту — Антисвіт. Тепер на часі вже не наукова фантастика, як «Шляхи Титанів»і не фантастичний роман, як «Стріла Часу». «Діти Безмежжя»названі романом — феєрією, ніби перед автором стоїть завдання сполучити літературну фантастику і стародавню казку. «Феєрія» — це знову поняття-синтез як Вогнесміх, як Космоандр, як Зорептах, це поняття сполучає казку і вогонь, якщо ми візьмемо до уваги хоча б англійські відповідники цих слів. Давши цю назву, автор поставив перед собою надскладне завдання наповнити світлом і вогнем, урочистістю і радістю всі 350 сторінок книги, і він знаходить слова і барви. Погляньмо на назви розділів роману — Брама Безодні — На крилах часу — Космічна місія — Сходи Вічності — Світ Полум’яний — Вогонь Прометея. Кожна назва — це справді ніби Сходинка Вічності, Сходинка вгору по біблійній Лествиці Іакова.

Якщо «Зоряний Корсар», «Діти Безмежжя», «Вогнесміх»за філософською глибиною і загадковістю ніби три гігантські піраміди, три вершини творчості Олеся Бердника, то за мірою сонячної, вогняної психічної енергії, вкладеної в текст — «Діти Безмежжя»є, очевидно, неперевершеними. Це Роман-Пробудження. Душу автора сколихнула Космічна Ера, що тільки починається, позаду світ воєн і таборів, під космічними променями люди прокинуться до нового життя, тепер людство дійсно зможе преобразитися. Ця віра у можливе пробудження людей струмує у романі, він сам повинен змінити людей.

Б’ють Литаври у серця народів,

Чайки вже маячать на воді!

Як не станеш НИНІ до походу,

Пізно буде каятись тоді.

З перших же сторінок автор зміщає фокус уваги читача від буденно — споживацької круговерті, від скепсису і зневіри до завдань Зоряної Ери. На початку філософський дискурс домінує над художньою безпосередністю, потім художня майстерність Олеся Бердника вступає в свої права. Бурхлива дискусія з багатьма учасниками, вона нагадує за діалектичною напруженістю діалоги Платона, особливо асоціюється з платонівським «Бенкетом». Устами декількох героїв автор доводить тезу про вічність життя у Всесвіті, концентрує велику кількість аргументів на користь існування давніх рас на Землі, материків Атлантиди і Гондвани, достатньо в нього аргументів, щоб стверджувати, що в давнину на Землі були і гості із Космосу. А потім — захоплюючі експерименти з Машиною Часу. Це не машина для мандрівки у фізичних тілах, як наприклад в Уелса. Енергетичний промінь оббігає глибини підкорки мозку, збуджуючи ті ділянки, де на генетичному рівні записані спогади поколінь. А потім енергетична дія на потенційні програми того ж мозку допомагає мандрувати в майбутнє. А пізніше героїня, Марія Райдуга летить на Сонячну станцію в Космосі. «Марія летіла в міжзоряний простір. Марія летіла до Сонця… Хай про це знають всі. І голубі незабудки на зелених луках, і пишно — білі хмарини, і білокорі берези… Сонце, іскристе Сонце, не дай мені опустити очі на пилюку доріг! Я хочу дивитися на тебе завжди, я хочу, щоб твої животворні промені випалювали в мені все погане, недосконале, нещире… Я завжди відчувала, що душа моя породжена тобою, твоїм невтомно творчим вогнем. Все краще в мені — парості твоїх іскристих зерен, які ти так щедро розсипало по нашій неспокійній Землі».

А далі героїня роману працює в космічній обсерваторії. «Перед очима Марії пливе могутнє марево — гігантська пульсуюча куля Сонця. Вона спостерігала за ним десять годин підряд і тепер несе в собі, як дорогоцінне видіння, його вогнисту красу, його творчу, невгасиму полум’яність… З сутінків пливуть на неї, розпукуючись золотистими квітами, протуберанці, котяться грандіозні вихори матерії, ніжними переливами міниться сяйво корони». В цьому тексті і урочиста пісенність загальної інтонації, і динамічна мірність фраз, і тенденція до нанизування посилюючих епітетів — теж дуже важлива риса стилістики Бердника. Для літературних своїх полотен Олесь Бердник підбирає яскраві, насичені, «зоряні» фарби.