Олександр Кіхно - Творчість Олеся Бердника в європейському культурному контексті

Радянська освіта готувала до сприйняття письменника в спримітивізованому діапазоні. Шевченко — співець кріпацької недолі, Достоєвський — захисник принижених і пригноблених. Автори ці, звичайно, набагато складніші. Достоєвський обрав реалістичний жанр, до речі, новий і свіжий тоді, для виявлення глибинної духовної правди, яку він осягнув. Олесь Бердник обрав більш актуальний в кінці 20-го сторіччя жанр наукової фантастики, щоб говорити в новому матеріалі про ті ж вічні питання, що й Достоєвський і автор «Кобзаря». Не його проблема, що критичний реалізм легко запав у пам’ять інтелектуальним вершкам суспільства, а більш «прометеївські» жанри фантастики і фентезі ковзнули лише по периферії цих вершків. Достоєвський і Толстой залишаються великими Геніями критичного реалізму, а Єфремов, Грін, Толкієн, Бердник ідуть по розряду «мрійників», їх так легко вдається спрощено потрактувати.

А в 50-60-ті роки жанр космічної фантастики був актуальний як ніколи раніше, і Олесь Бердник творив у ньому найпослідовніше і найпостійніше в українській літературі. Мені творчість письменника уявляється своєрідною Одіссеєю, яка мала свій задум і план, а також свої несподіванки, ця творчість є певною цілісністю, в пошуках автора прослідковується певна система.

В першій книзі «Поза часом і простором»герой досягає надпроменевої швидкості космічного руху. Зірка Сиріус — лише проміжна ланка в його шаленому польоті. Після цього Роману-Прискорення приходить час книги «Шляхи Титанів». Дія роману відбувається в далекому майбутньому через багато тисяч років. Люди досягають вже тривалості життя 500–600 літ, майже рівняючись, таким чином, до Мафусаїлових показників. Але вони працюють над проблемою повного відновлення клітин людського тіла, створюють Інститут Воскрешень. Космічна експедиція потрапляє в царство машин, які майже знищили своїх творців — людей. Залізний диктатор — повелитель цього царства викидає головного героя самотнього, на космічному кораблі, зовсім в інший світ, за мільйони світових років від Землі, без знання координат тієї галактики, куди він потрапляє. Ця моторошна самотність — без зв’язку з людством, без знання про нього, один серед Безмежжя, один перед безкінечною вервечкою самотніх років. Художня майстерність молодого автора дає змогу добре відчути і пережити цю самотність, зовсім іншу, ніж у французьких екзистенціалістів і зовсім інакше описану.

Роман «Стріла часу»задуманий вже не як змагання з парадоксом Ейнштейна. Автор прагне відкрити завісу над загадкою прадавнього Кроноса. Двоє землян студент Василь Горовий і професор Діжа, прозваний «консервованим моржем» за твердолобість і відстоювання косних теорій (до речі, Олесю Берднику, очевидно, доводилося і в житті полемізувати з реакційними жерцями від науки) зустріли корабель із космосу і вирушили з його господарем на край… тільки не світу, а саме Всесвіту, в ті області, де закінчується ланцюг фізичних галактик і починаються таємничі поля антиматерії. Зробимо мисленний експеримент, уявімо собі, що Василь Горовий — це інкарнація героя із «Шляхів Титанів». Там він самотній блукав серед Безмежжя невідомих галактик. Тут він на краю Метагалактики. Небагато фантастів пробували уявити цей край. Олесь Бердник описує його, описує й досягнення цивілізації, яка випередила земну на сто тисяч років. Апарати, які прямують за межі Всесвіту до Антисвіту або повертають убік по крутій спіралі, або, пробиваючи сферу Космосу, назавжди зникають з нашого світу. Високо розвинена цивілізація вже давно покинула рідну планету як дитина колиску і населила космічний простір. Люди досягли автотрофності — вони перейшли на нову енергетичну систему харчування.

Герої повертаються на Землю, там Василь зустрічається з Оксаною, з якою випадок, приліт прибульця з зірок, розлучив 26 років тому. Їхнє кохання тоді тільки народжувалося. Олесь Бердник писав цю книгу в 1959 році, ще в переддень виходу людини в Космос. Цікавим є датування зі щоденника Оксани, спрямованого в майбутнє: 1961 рік — «атомні ракети облітають з людьми навколо Землі», 1969 рік — «лечу на Місяць в складі біологічної експедиції». Можливо, це приблизний прогноз, але майбутні дати — 1961 рік — рік польоту Гагаріна і 1969 рік — рік висадки людини на Місяць — названі правильно. І в цій же книзі попри всю радянську цензуру є інший прогноз — мрія про майбутнє, яке бачиться в українських барвах: «Діти твої бігають, граючись в пісочку посеред скверу — це ж для них БЛАКИТНО-ЗОЛОТІ обриси майбутнього, що видніється в тумані часу».