Олександр Кіхно - Творчість Олеся Бердника в європейському культурному контексті

Це ніби перші рядки автобіографії, ніби той етап переджиття, про який звичайно не пишуть в анкетах. «Інколи мені здається, що я згадую. Якийсь небувалий політ між зорями й туманностями. Я пам’ятаю — шлях невимірний. Немов стріла вогняна, пронизує моя суть метагалактики та мегасвіти, що маревом, міражами миготять довкола нескінченної путі. Хто я був? Може, променистий акорд вселенської симфонії, може, промовлене безміром слово, яке шукало собі вияву у лоні простору? І ось воно втомилося від польоту, від своєї нескінченної вагітності, захотіло спочинку. Я побачив приємне сонце, зелену приязну планету, затишний світ людей, квітів і птахів.

Чому ж так одчайдушно кричала дитина, входячи в світ, де насмішкувато завивали херсонські степові вітри і над мерзлою землею зривалася хуга? Може моя суть збагнула, що не треба зупиняти політ серед зірок і туманностей?!

Запізно!.. Будівник життя поспішав полонити мандрівника безміру, дитину незримості… Усе, ланцюг конечності замкнувся! Ти вже не володар космічних просторів, а безпомічна дитя Землі…» Ще раніше, можливо, було перебування у Божественному Лоні, а далі — шлях до країни призначення.

Сім’я Олеся декілька років жила в Передмостовій Слобідці, там де нині Гідропарк, ще декілька років в селі на Київщині. Якось, в колгоспній конторі, поруч з батьківською кузнею демонструвався фантастичний фільм, перший в житті хлопчика — «Подорож на Місяць». Консультував цей фільм Ціолковський. Цей невибагливий і навіть примітивний фільм став, як згадує Олесь Бердник «чарівним ключем для відкривання якихось втаємничених замків у моєму єстві… Той отвір вже ніколи не заростав, крізь нього магнетично дихав легіт Вічності, кликав, манив, обіцяв. Відтоді мене вабили будь-які книги, пов’язані з далекими світами, з чаклунством, з астрономією, з фантастичними ідеями». Кілька дореволюційних книг залишилися від діда Василя «Популярна астрономія» і «Кінець світу» Каміла Фламаріона, захоплювали книги Володимира Владка «Аргонавти Всесвіту», «Сивий капітан», «Дорога скіфів», книги Олександра Казанцева «Палаючий острів» та «Арктичний міст». Можливо діяла й генетика. Коли помер дід Василь, із рук його випала книга Фламаріона «Про невідоме» — він читав її до останніх хвилин життя. Батько Олеся все життя думав над вічним двигуном (перпетуум-мобіле). Хлопчика зачаровували й німі кінофільми, яки демонструвалися в колишній церкві. «То був прорив у часі і просторі, бо можна було реально побачити і далеке минуле і ще ненароджене прийдешнє, і казкових істот ніби вигаданих людською уявою, і чужі краї та континенти, що здавалися небувальщиною…»

Були й зовсім інші враження. Чотирирічний хлопчик бачить атеїстичний спектакль, влаштований войовничими безбожниками на Великдень. Він бачить невеличкий гурт віруючих, біля вівтаря серед мерехтіння свічок і ряжених під чортів кільце комунарів, що верещали і плювалися, лаялися і погрожували зібраним біля образу Христа тремтячим душам, все це залишило в дитячій душі враження якогось прориву в Небувалий світ, закритий від нас стінами дрімоти і неуцтва.

В шість років Олесь став свідком голодомору, який нищив Україну. Одного разу хлопчик з матір’ю пішли до родички і застали її мертвою. На підвіконні в хаті дитина бачить Євангельський текст, читає його, і на мить над світом смерті і страждання розкривається вікно у Вищу Реальність. «Перед моєю дитячою свідомістю, мов блискавка, спалахнула яскрава картина: заплакана Марія, огорнутий небесним сяйвом Учитель, котрий одним словом зриває з неї залогу нерозуміння, і її щасливий радісний вигук: — Раввуні»

Вірші — спогади Олеся Бердника — це не вірші суму та елегійної печалі, до чого часто і звично прагнула поезія, це скоріше медитативні вірші, які повертають і авторові, і читачеві колишню світлу гармонійність.

Остання строфа говорить вже не лише про дитинство земне, а про втрачений, але пам’ятний гармонійний світ. Цей настрій підтримують, можливо, і поетичні алітерації: даЛЕКо — леЛЕКи — бЛАКитні ЛЕГенди

Підлітком Олесь Бердник зустрів війну. Добровільно, в шістнадцять років, іде він на фронт, здобуває військову спеціальність підривника-мінера. Як сам згадує, часто повзав поруч зі смертю, був поранений. Після війни здобув фах актора. Доля готувала інше. В 1949 році на відкритих партійних зборах театральної студії виступив на захист скривджених під час процесу проти космополітів, критично висловився про вождів комуністичної держави — Сталіна і Кагановича. Незабаром Олесь Бердник був заарештований. Його допитували з «пристрастієм», засудили до ув’язнення і відіслали до Печорлагу. Далі були спроби втекти, карцер і тортури, загроза смерті від голоду і від бандитського ножа. Над мороком радянської, більше того, концтабірної реальності, все ясніше простувала інша, Надзоряна, Вічна Реальність. У сні Олесь Бердник бачив Ісуса, який тримав на плечах велетенську скелю, ця скеля хитнулася, і Олесь кинувся до ніг Христа. В іншому сні Христос вказував на непрохідні, надважкі стежки і закликав: «Іди по цій стежині». Після суду засуджений юнак відчув близькість Батька, Учителя і брата. «Не залишай мене серед бурі світової! Будь зі мною коханий!» — благав юнак і чув відповідь: «Мої не просять Мене бути біля себе. Мої йдуть за Мною, зі Мною…».

Читать дальше