Громовиця Бердник: Зорі і терни Олеся Бердника

…Мій батько народився в пустельних степах Миколаївщини. Перші спогади хлопчика — безкрайні поля, які в щасливі роки давали багатющий урожай, а в засушливі літа були схожими на похмурі інопланетні пейзажі. І ще — пісні матері, котрі стали для майбутнього фантаста першим місточком у прекрасний світ мрії.

Про що він найбільше мріяв у дитинстві? Про політ до зірок. Саме так! Він запитував у мами: “Чи можна долетіти туди, до зірок, до місяця?” Мати відповідала: “Ну що ти, синку, до місяця дуже далеко, життя не вистачить, щоб долетіти”. І тоді малий Сашко відповів: “Мамо, а я придумав. Треба просто дуже-дуже сильно захотіти, і тоді можна летіти”.

Вже тоді майбутній письменник вірив, що до далеких світів можна летіти безпосередньо силою бажання, мрії, духовного устремління. Ці дитячі думки знайдуть згодом відображення у його творах.

У школі батько захопився фантастикою: романи Олександра Казанцева, Володимира Владка, Олександра Бєляєва. Тоді ж сам спробував уперше писати сам — перші, наївні оповідання про подорожі до інших світів, про інопланетних істот… Набагато пізніше він зустрічався з Казанцевим, вони подружилися…

…У 44-му батько пішов добровольцем на фронт, був мінером. Після поранення потрапив до госпіталю, згодом, уже після закінчення війни та демобілізації повернувся додому. Прислухався до голосу свого серця й духу — де пролягає його шлях? Став слухачем театральної студії при столичному театрі імені Франка. У 49-му році на партійних зборах з юнацькою палкістю виступив проти партійної політики в області мистецтва (першим ідеологом в Україні тоді був Лазар Каганович). Через півгодини про цей виступ знали у відповідних органах. І 22-літній юнак, із знаменитою 58-ою статтею у судовій справі, опинився у Печорлазі…

Там батько почав писати. Народжувалися перші образи, снувалися перші сюжетні ходи, у голову приходили несподівані, химерні думки. Що він відчував, перебуваючи за гратами? Батько не любив говорити про цей період свого життя. Єдине, що він завжди підкреслював: “блукання” кругами сталінських таборів стали справжньою школою, яка сільського хлопчака Сашка перетворила на Олеся Бердника, який почав замислюватися над смислом буття, і про те, для чого людина живе на землі. Крім того, саме там батько зустрів дивовижних людей, котрих міг би й не зустріти на волі, адже в сталінські часи саме табори були зосереддям інтелектуальних сил країни.

Розповідав батько й дивовижні історії. Наприклад, коли із Печорлага його перекинули в режимний табір Кажим, і посадили у камеру до “отпєтих” — так називали безнадійних рецидивістів. Він переступив поріг камери. Кілька десятків пар очей буравили його, оцінюючи. Усі мовчали, а в нього, 25-літнього хлопця, за спиною котився холод. Нарешті “пахан” кивнув, запитав як звуть. Він відповів. “За що тебе сюди?” “Не знаю, — відказав батько. — Не говорили”. “Пахан” хмикнув. “Не говорили. Добре, сідай”. Батько приземлився на розстелену куфайку. “Романи знаєш?” — раптом запитав “пахан”. “А що вам подобається?” “Що-небудь за любов. Якщо знаєш — давай….”

І — розповідав батько — чомусь він захотів розповісти бандитам “Аеліту” Олексія Толстого. Почав розповідати. Рецидивісти слухали уважно, затамувавши подих. А коли оповідач промовив останні слова Аеліти: “Де ти, де ти, Син Неба?..”, “пахан” раптом… схлипнув і витираючи сльози, сказав: «Ну падло, як здорово! Давай ще раз спочатку». Батькові довелося розповідати історію прекрасної інопланетянки ще раз, і ще…І наступного дня також…

Так фантастика порятувала йому життя… Батько говорив, що він так і не збагнув цього феномену: чому убивці, бандити з багатолітнім “стажем” так сентиментально сприйняли історію зоряного кохання…

…У 1957 році вийшла батькова перша книга — “Поза часом і простором”. Він став письменником-фантастом. І, очевидно, ніщо не буває випадковим, навіть назва першої книги. Тому що уся його творчість і всі його філософські роздуми були присвячені саме цій проблемі: як людина може вийти за межі часу й простору, якими сковані, ми, що живемо в системі декартових координат.

Батька прийняли до Спілки письменників. Книги його розходилися миттєво, пачками приходили листи від читачів. Зав’язалося листування з людьми, котрих батько завжди вважав своїми наставниками та натхненниками. Олександр Казанцев, Іван Єфремов. З Єфремовим вони подружилися, не дивлячись на велику різницю у віці. Батько любив згадувати їхні зустрічі, могутню постать Івана Антоновича, що нагадувала про билинних богатирів, їхні розмови: про розвиток науки, про дивовижні знахідки археологів, про інопланетні цивілізації…