Андрей Паламар - That's all

Я не знаю, що буде в майбутньому, Таро — це лиш консультація, це лише невелике віконце у великий світ, вони не можуть сказати, що буде далі, що заховалося у периферичному чорно-білому зорі, тому я не можу їм цілком довіряти у даному випадку. Та я й не хочу знати, що буде завтра, до чого мені потрібно готуватися, що зробить мене щасливим, що покалічить мені життя. Це лиш гра, якій надають великого значення, лаються, коли не вдалося забити гол, пориваються битися, доводячи: «Там були руки! Руки!», грають на глядачів, жертвуючи можливим шансом стати переможцем, жертвують навколишніми, щоб довести свою вищість. У кожного є свої пріоритети, які скоріш за все не їхні, а чужі. Пріоритети батьків, друзів, учителів, тих, кому ми довіряли, ставлячи своє бажання у куток, наказуючи різкою і кропивою свою душу. І кожен може про це говорити, віддаючись випадку, шукаючи знак, не знаючи, що він має робити, адже все ми по суті одинакові. Всі ми слабовольні характери без обличчя, які прикидаються високоемоційними невдахами, хоч і емоції, можливо, — теж ілюзія, задля якої ми з дитинства стараємося прикидатися…

Отож, що буде в майбутньому?

Чи захочемо ми ще щось один від одного. Мені вже нічого не хочеться… хіба що мати змогу повернутися в дитинство і прожити все моє поки коротке і досі нікчемне життя заново. Бути сформованим і не робити тих помилок… Але це тебе не стосується… Ну а тобі? Що ти зараз хочеш? Надіюся, що теж нічого… Принаймні від мене… Ми можемо спокійно розійтися й спокійно розходитися в майбутньому, зустрічаючись у багатолюдних пустинних корпусах чи здаючи лабораторні спільним учителям на сесії. Ці кілька місяців можуть зникнути із мого життя, а з твого вони мабуть давно зникнули, принаймні ті миті, коли там з’являлося моє обличчя. Все, що я відчував ці кілька місяців, виявилося нікому не потрібним, я виявився нікому не потрібним. Це ще нічого, якби я не розумів би, що це мені подобається, що я або занадто ненормальний, або занадто правдивий із собою. Хоча це одне й теж… Я б хотів би, щоб ніхто на мене не звертав уваги, зникнути, як у якомусь фантастичному творі Лук’яненка. Усвідомивши те, що ти відповідальний за своє життя, тобі це швидко набридає. Хочеться поринути в ілюзію, хочеться накачатися нею, але чим частіше цим користуєшся, тим швидше до цього привикаєш, відчуття починають бліднути… Далі доводиться прикидатися…

Останні рядки…

Я не знаю, чому все так сталося, я не знаю, чому ти запала тоді мені в душу, хоч зараз уже мені й не подобаєшся, лише приваблюєш тим, що проігнорувала мене. Загалом, любов — зла, вона не має очей, як і шлунок. Це тому, що серце і шлунок — дуже близько, думаю те і те закінчується одним і тим же… І цього разу це не пупок… чи може все-таки пупок?

Спочатку, із самого-самого початку, коли ми лише зустрілися, мені сподобалося, як ти набираєш на клавіатурі. Точні, швидкі, легкі і ледь помітні рухи пальцями, стукіт клавіш, збільшення рядка на екрані, все це зачаровувало. Ти сиділа у мене на колінах і швидко щось набирала… Те, що саме ти набирала, мені було лінь придумувати, вся моя фантазія пішла на те, щоб уявити тебе, скласти із фрагментів тих дівчат, у яких я був закоханий… Я втомився бути закоханим, тому я створив тебе, типу ідеал, а у ідеал важко закохатися, нема тієї родзинки, що дратує і водночас манить, нема некрасивої харизми. Загалом, ця не ідеальність і є ідеалом, типу всі люди — ідеальні, а ти — вторинний продукт, та жижа, що вийшла із синтезу моїх коханнь…

Ти сиділа на моїх колінах і продовжувала набирати свій текст, який все-таки ніхто ніколи не прочитає, хіба що, коли мені не буде хотітися спати холодними самотніми ночами я напишу це за тебе, а ти в той час будеш стояти ззаду і нашіптувати мені текст на вуха, сміючись із тих помилок, які я роблю, коли швидко друкую. Зараз цим зайнята ти, сидиш на моїх колінах і стукаєш пальцями по клавішам, ніжно, так само, як я в цей момент цілую твою шию, ворушу спраглими губами по твоїй шкірі, покритій ледь помітними маленьким волосячком, ти смієшся, відкидаєш голову і я зануруюся в твоє волосся, немов пригаю у воду, дихання зупиняється, щоб не наковтатися твого темного запашного волосся… Відчуваю, що втратив під ногами дно і починаю потопати, збоку видніє маленька полоска світлого порятунку, але я не пливу до неї, я й далі продовжую плавати у твоєму волоссі, обійнявши твоє тіло і рідкими подихами поглинаю твій запах у себе.