Андрей Паламар - That's all

Я не знав, що ти від мене хотіла, коли раз у раз кидала мені в обличчя свої гарячі (навіть трішки занадто) погляди. І мабуть навіть й не хотів знати, я тоді нічого не хотів, узагалі нічого, а особливо не хотів думати, про те, що я хочу чи що я не хочу, бо, коли я про це задумувався, мені ставало страшно: що я хочу? закинути все, що я встиг уже зробити і йти знову, із самого початку, опинившись один на один із усім іншим світом? чи продовжувати мучитися тим, що роблю, що аж ніяк мені не пригодиться? Я знову опустив голову, мені не хотілося на тебе дивитися, бо тоді я починав думати, а думати я боявся і не хотів, мені був потрібен лише сон, який в найкращому випадку я забуду…

Але тобі тоді не сподобалося, що я не дивився не тебе, не відповідав на твої погляди, стоячи перед деканатом, де вирішуються долі вже багатьох студентів, ти хотіла чогось від мене… чого? Що я міг тобі дати тоді, немічний і сонний, зморений безсонням і голодом, давно не бритий і з відсутнім поглядом, який щось шукав у товстих шарах підлоги? Що ти від мене хотіла така вся солідна, в офіційному костюмі, з абсолютно не офіційною яскравою курткою в руках, з помадою на губах, з окулярами на очах, з сумочкою на плечах, з смачною фігурою, яку б хотілося пом’яти трішки хоча б у своїх обіймах, хоч мені тоді аж ніяк цього не хотілося, хотілося, правда, трішки спокою, наприклад просто обійняти тебе без причини чи якихось намірів, щоб відчути чиєсь тепло, чиюсь близькість, переконати себе, що інші все-таки існують і що трішки ти їм потрібен, хоч і не дуже, отже, обійняти й лежати/сидіти/стояти… Це було б принаймні комфортно і легко і дурнуватих думок в голові це б не викликало і можна було б заснути в тебе на грудях чи під серцем… «А, ти красива», — подумав я, піднявши на мить свої очі, коли ти в черговий раз, ніби з нічого робити, проходила повз мене, слабкого і немічного, сонного і не бритого, з пакетом, де були мої нікчемні, затаскані, перетерті, перемальовані, купу_раз_стирані_ластиком, трішки не зрозумілі, але все ж роблені мною (прямо таки, як моє життя) роботи з креслення, з сумкою, де були такі ж немічні конспекти з пар, які я зараз пропускаю, з заліковкою в руці, де я шістнадцятирічний, у вишиванці, ще слабший і ще немічніший, але не такий вже й сонний… Так… ця фотографія ще на паспорті є… Але річ не в тому, а в тому, чому і що ти від мене хотіла, ставши навпроти мене, ніби розглядаючи нікому непотрібні написи й стінгазети, з понаклеюваними чужими нікому непотрібними і нецікавими і теж нікчемними і зрідка теж небритими і з відсутнім поглядом фотографіями незнайомих людей… Час від часу ти кидала мені знову свій, не відсутній, як у непотрібних чужих людей, а палкий, погляд, я його зустрічав, але не надовго і опускав свій, не палкий, як у тебе, а такий, як у тих непотрібних і чужих людей, твій, палкий, теж лякався і сіпався вбік, знову на нікому непотрібні стінгазети, які висять тут ще з початку минулого семестру, вони настільки непотрібні, що ніхто не звертає уваги на них, на те, що вони тут уже більше ніж півроку, а справжні обличчя-оригінали вже стали трішки, а можливо й дуже старішими, мабуть менш нікчемними, але точно більш небритими…

Ти знову глянула не мене… «Чого ти хочеш?», — промовчав я, а ти ж тоді просто, розвернулася, ніби дражнячись зі мною. Так, ти зі мною дражнилася, ти хотіла, прикути до себе увагу, щоб я довго видивлявся, які в тебе груди, які ж вони є, заховані під цим офіційним сірим костюмом і цією неофіційною яскравою курточкою, яку ти тримала у руках ніби щит перед моїм сонним але й хтивим поглядом, щоб я, не маючи уже змоги проігнорувати тебе, знову й знову, оглядав тебе своїм сонним і водночас хтивим поглядом, щоб я мовчав, запитуючи своїм сонним і ще й хтивим поглядом, чого тобі від мене треба, щоб я увесь наступний день ходив і думав про тебе, шукаючи тебе своїм уже не сонним, але все-одно хтивим поглядом по багатолюдний просторах корпусів, в марних намаганнях все ж знайти тебе… Ти сього хотіла і дражнилася зі мною своїм тілом, своїм поглядом з-за окуляр, своїм темним волоссям, своїми схованими не офіційною курткою грудьми і покрити офіційними сірими штанами сідницями… «Довго це ще буде продовжуватися?» — запитав я, розуміючи, що я уже в твоєму полоні, частіше і частіше кидаючи на тебе свій зацікавлений погляд, а ти в той час вже явно усміхалася і теж частіше кидала на мене свій гарячий погляд,