Андрей Паламар - That's all

який трішки остигає, проходячи крізь скельця твоїх окулярів, з лінзами -3,0 діоптрів та яскраво червоною оправою, важко було навіть зрозуміти, яке буде твоє обличчя без них і чи воно без них існує, як і без такої ж червоної помади на губах… Мені було цікаво, яка ти насправді, тепер виглядало ніби я хотів щось від тебе, а не ти, ніби ти просто стала жертвою мого бажання, а не я твого, моєї хтивості, я не я твоєї, моїх фантазій, а не твоїх, і зґвалтування, нашого спільного зґвалтування! Але насправді все було не так, ти усміхалася, бо знала, хто є справжньою жертвою хтивості і ти знала чиєї саме хтивості, ти насолоджувалася знанням, а я наївно думав, що ти — моя жертва… якщо це так можна назвати, звісно… хоча в моєму випадку це дійсно можна назвати «жертвою», просто ти мене ще не знаєш…

Тепер мені було важко на тебе не дивитися, мені важко було опустити голову і знову заритися в сонний туман, знову лоскотати своєю небритою бородою комірець мого жакету, знову забути тебе, знову боятися думати і думати, чого я хочу, бо цього разу я вже знав, чого я хочу, але не признався собі, я обманював себе, намагаючись не дивитися на тебе, на твої усміхнено-червоні губи, на твої очі, прикриті окулярами, на твої плечі, на твою талію, на сідниці, на ноги… І чим більше я намагався не дивитися на тебе, тим більше я все ж дивився на тебе, суперечачи своєму свідомому бажанню і піддаючись своєму підсвідомому бажанню, а ти усміхалася, ти була задоволеною і раз у раз теж кидала не мене свій погляд, а я на нього відповідав, все довше і довше не відводячи свій налякані очі, я розумів, що став твоїм рабом, принаймні зараз, в цей момент, коли ти була переді мною зі своїми червоними губами і червоною оправою окулярів… Ти була царицею, ти стояла неподалік від мене, а я неподалік від тебе, упершись об стіну, дивлячись на тебе… Це була гра, правила якої я не знав і не знав, який укінці приз переможцю, я не знав яке покарання переможеному, я не знав чий хід має бути наступний, я не знав, що ти від мене хотіла врешті решт!

Я почав мовчки просити тебе, щоб ти мені сказала хоч щось із цього, але ти теж мовчки усміхалася, можливо теж мене про щось просила, але я мовчав, я стояв, я дивився на тебе і все… тобто не все, а нічого… А ти дивилася на мене, цього разу вже твій гарячий погляд не охолоджувався проходячи крізь прозорий лід в червоній оправі, а розплавляв скло твоїх окулярів, він уже зовсім не боявся, він не сіпався вбік, не прикидався зацікавленим, дивлячись на нікчемні стінгазети, на нецікаві обличчя, ти тоді дивилася на мене і так довго, що мені аж жарко стало від твого погляду, я спітнів, але не здавався, продовжував вишукувати відповіді у твоїх гарячих очах, обведених червоною рамкою, яка зовсім не утримувала всього того жару, що ти виробляла, а я був змушений абсорбувати внутрішньовенно, щоб урешті-решт він опинився в моєму серці, проте, як я не старався розшифрувати цей жар, цей сигнал, цей двійковий код, я все-одно не знаходив відповіді на мої питання, себто які все-таки правила нашої гри-дуелі і що ти від мене з нею, цією грою, хочеш? що?

Хотілося запитати в тебе навіть уголос, але я не міг… чи не хотів… Тепер я собі признавався, чого я хотів, я хотів лише тебе, я хотів бути з тобою десь там, подалі звідси, подалі від деканату і проблем, які супроводжують це слово, я хотів тебе, не зважаючи на те, що ти мені зовсім не відома, адже ти було єдине гаряче тіло, що випливло до мене з-під сонного сірого, як і твій офіційний костюм, туману, щоб побавитися, подражнитися і знову зникнувши, забравши із собою всі мої думки, лишаючи марні пошуки серед пустинного простору багатолюдних корпусів своїм хтивим поглядом, адже я навіть не знаю номер твоєї групи, я навіть не знаю, з якого ти курсу, я нічого не знаю, ні правил, ні те, що ти хочеш, ні те, чому ти звернула увагу на нікчемного, небритого першокурсника, з повним пакетом затертих непрофесійних й нікому не потрібних формату А3 і А4 креслень та синьою заліковкою, де я — шістнадцятирічний, у вишиванці, з хвацьким поглядом нікчемного невдахи і зовсім маленьким, ледве помітним пухом попід носом, у руках. Я дійсно був нікчемний, нічого не знаючи, а ти була красива і апетитна, гаряча і м’яка, мажорна і приємна, велична і кумедна, яскрава і сіра, пекуча і солодка, ніжна і дратівлива, чудова і замріяна, хтива… Я хотів тебе, а ти? Чого хотіла ти, що ти мені пробувала сказати своїм поглядом, чи це все лише дражніння, чи це все лише гра, чи це все лише знущання, чи це все лише доказ моєї нікчемності?.. Доказ того, що я влип, стоячи тут, перед деканатом, дивлячись на тебе, мріючи про тебе? хм…

Читать дальше