Андрей Паламар - That's all

Почав тебе зайобувати у твоєму питанні (*житіє прекрасне чи шось тіпа таво*), бо це єдине, через що я можу з тобою спілкуватися. Написав, що хочу відправитися колонізувати Марс, написав, що емичі і гопи — одне і теж, просто панти у них різні, написав, що треба мати життя, інакше воно буде мати тебе… дабл-анал… фак ю твайс:р

Недавно знову тебе побачив… Дивно, але не зважаючи, що корпуси навчання у нас одинакові, гуртожиток — теж один на двох, але бачимося ми рідко… Розумію, у кожного свої проблеми: жінка, родина, тіві…

Це сталося по дорозі до еко: ти зі своїм бойфрендом в еко (?), а я із знайомою (потенціальною сексуальною партнеркою) в протилежну сторону. Спочатку мій живіт розірвало твоїм злим, збагаченим негативною енергетикою, поглядом, а потім я тебе помітив, про себе усміхнувшись (*хахаха, я йду з якоюсь ніферкою, викуси!*). Так як мене розірвало на шматки, я подумав, мо’ в тобі дійсно є сила… Таке відчуття було точно таким же, коли я бачився з тобою (?). Внаслідок неважких математичних перетворень, доводимо, що це була ти.

А все-таки перша частина під номером два — була вигадкою… насправді оправа твоїх окуляр не червона, вона — чорна…

Іноді я тебе розумію. Те, чому ти відторгнула мою спробу увійти у твоє життя. Я — страшний. Страшний своєю ненормальністю, яку ти підсвідомо відчула. Мабуть дівчата з факультету аерокосмічних систем управління бояться ненормальності. Права частина мозку май край. Або можливо ти навіть не задумувалася, що я можу щось зробити. Чи хлопець ревнивий (і таких бачили). Саме найсмішніше буде, що можливо ти цього ніколи не почитаєш… та й чи потрібно? Пишу я ж не для тебе, а для себе.

Знову тебе бачив… Ти завжди різна, кожного разу ходиш по-різному, одягнена по-різному, ставлення моє до тебе — різне, але єдине, що залишається однаковим, це вираз твого обличчя. Заховавшись за окулярами (так, чорними, а не червоними), воно водночас зверхньо-усміхнене, але й водночас пусте, байдуже. Лише раз мені здалося, що я міг побачити якусь твою емоцію, але тоді було темно і я не був упевнений чи це ти насправді, хоч зараз завдяки неважких математичних перетворень довів, що це була все-таки ти… Можливо й у той момент могла піти на контакт, але навряд чи він закінчився б щасливо… Ти була злюкою… ну ладно, букою…

Цікаво, ми могли б стати друзями, якби ми зустрілися в інший час в іншому місці у інший вік та з інакшими думками? Можливо… але занадто багато для цього потрібно «іншого». Одним словом, у іншому житті. Деколи я думаю, що ми були знайомі. Це була перша моя відмовка, яку я в себе заливав, коли намагався обманути, що я тебе не любив. Я вважав, що ти мене приваблюєш, бо ми були знайомі у минулому житті. У тому, коли я був японцем і дружив з Ясунарі Кавабата. Другою відмовкою було те, що я тобі бачив ніби силу, магічну силу. Хоч я й досі не довіряю двом тим відмовкам, але цілком можливо, що так і є. Я вже заплутався, де є реальність, а де ілюзія, яку я сам собі натворив. І де та ілюзія, яка й називається реальністю…

Все частіше і частіше я починаю помічати, що все, що я роблю, все, що я люблю, все, ким я є, - це лише німі вдавання. Я ніколи не говорю, що хочу, я усміхаюся, коли хочу убити, я вдаю байдужість, коли мені дуже погано, я злий, коли мені насправді байдуже. Іноді думаю, що все враження людей про мене — це та ж брехня, взаємозв’язана конструкція, що виникла внаслідок моїх дій, побудована на моїх словах. Єдиний, кого я не обманув це я. Я себе знаю, я себе розумію, я собі довіряю, я себе жалію, я себе люблю в душі, бо я знаю, що насправді, єдиною людиною, з якою доведеться прожити все життя це я. Інші — це лише знайомі, так би мовити сусіди по плацкарту, які можуть лише мовчки сидіти, читати книги, запропонувати випити сто грам, розпитати про життя, розповісти про своє, спробувати позалицятися, в рідких випадках зайнятися швидким випадковим сексом і врешті-решт подати руку на прощання, взяти свої важкі сумки і піти назавжди із життя. Більшість із них вже ніколи не трапиться в житті знову, а якщо ти й них зустрінеш, то вони не будуть тебе пам’ятати. Всі люди — самотні. Всі люди — одинакові. Всі люди — брехливі і жадні. Інколи вони заставляють себе повірити, що вони не одні, але укінці кінців щось доведе ним, що тут самотній кожен. Кожен має свої внутрішні проблеми, трагедії юнацтва, травми дитинства, які теж по суті у всіх одинакові. Кожен хоче довести те, що він щось значить, і доводити старається за рахунок чужої значимості, порівнюючи себе із іншими, боячись глянути собі у вічі, глянути на себе такого, яким є. «Якби ми не мали ніяких вад, то хіба б нам було цікаво знаходити їх у інших» (перефразована цитата Ларошфуко). Щоб загладити в собі ті вади ми й вишукуємо у інших людях їхні, але це нічого не змінює. Ми й надалі залишаємося такими ж нікчемними людьми, хоч як би себе чи інших не любили. Anyone can play the life.