Иван Левицький: Світогляд українського народу. Ескіз української міфології

З сієї пісні ми бачимо, що Сонце обидилося якраз тією роботою, що молодиці мають за гріх робити в п'ятницю, бо од тієї роботи летить курява, костриця, нечиста пара і може запорошити й замазати ясне лице богині Сонця. Ще не так давно, при Мазепі, на Україні, в Чернігівщині, при церковних просесіях водили простоволосу жінку з розпущеними кісми і коло церкви приносили їй дари. Така жінка звалась П'ятницею. А що п'ятницю празникували на Україні врівні з неділею, те можна бачити з послання царгородського патріярха в 1589 році до литовсько-руських єпископів, котрим він забороняє святкувати п'ятницю нарівні з неділею. <20>

У християнізованих колядках атрибути богині Сонця перенесені на Богородицю, над котрою процвітає рожа, а з тієї рожі вилітає дивний птах. Червона рожа, як ми сказали попереду, означає сонце і показує, що сама колядчана Богородиця — то богиня Сонце.

У міфології давніх народів ми бачимо міф про сонце все в чоловічому образі. В давній Індії богом сонця був Індра, потім Вішну, бог пишних рівних країв Індії. Вішну малювали молодим і дуже гарним, а поклонники його малювали собі на лобі між бровами червоний кружок, а над бровами білі смуги, може як знак сонця з промінням. Інкарнації божества на землі належали до Вішну, як до сонця, котре щороку умирає і щороку родиться. В Ірані богом сонця був Мітра, а в давній Греції сонце являється так у чоловічих образах Геліоса, а найбільше і найвиразніше в іншому образі молодої парубочої краси срібнолукого Аполлона. В християнстві всі прикмети бога сонця перенесені на Христа, «сонце правди, добротою краснійшого паче всіх человік, світ незаходимий». У давній Руси так само мали сонце за чоловічий образ і звали Дажбогом, а в «Слові о полку Ігоревім» Ярославна зве сонце господином: «слънце! всѣмь тепло и красно еси… Чему, господине, простре горячюю свою лучю на ладь вои?». У жіночім образі міф про сонце ми знаходимо в литовській міфології. Там говориться про сонце, як про місяцеву жінку: Місяць женився з Сонцем. Тоді була перва весна. Але Місяць полюбив Зірку і почав з нею женихатись. Сонце вхопило меч і розрубало його по половині, і од того часу Місяць стає <21> щербатим. Жіночий образ сонця в теперішній українській міфології спільний тільки з литовським міфом.

Зоря в колядках описується як панна, як дочка, малюється так, що по тих фарбах можна зараз впізнати в тій колядчаній панні богиню Зорю. Народна фантазія примітила найдрібніші тіні в фарбах Зорі, вже не таких блискучих, як фарби Сонця: в них менше золота, більше срібла, ізумрудного блиску і перел. Так як на зорі падає роса, то народня фантазія не поминула і тієї прикмети зорі. Взагалі ми бачимо такий тип богині Зорі: Зоря молода панна має собі милого. Вона ходила по саду, збирала павине пір'я, клала собі в рукав і з того пір'я зробила собі вінок на голову. Вона убрана в шовковий горсет, в ройову (?) сукню, в кордовані чижми (черевики), в кований пояс з срібними ретязями, в жовті чоботи з срібними підківками, в срібні та золоті перстені. У неї на шиї коральове намисто, а голову накриває перлова тканка чи серпанок. Часом вона убирається в зелену сукню, в зелений вінок. Вінок на Зорі трепіток — вінок, котрий все тріпочеться. [15] [15] Чтенія Имп. Общ., 1864, 1, 81, 85, 86. Склавши докупи всі ті фарби, зелені, перлові, коральові, більше срібні, ніж золоті, ми неначе бачимо пишну Зорю з перловим і зеленуватим блиском, з її мигаючим світлом більше срібним, ніж золотим. Червоне намисто на панні — то червоне небо на сході сонця, на зорі. Тим і богиня Аврора мала широку червону одежу і <22> рожеві пальці. Зоря убирається у свій убір на господаревому дворі в світлиці, убирається до церкви у неділю рано, до схід-сонця, і хвалиться милому, щоб він прийшов до неї рано до схід-сонця в неділю: тоді він побачив би її красні убрання. У одній колядці просто говориться, що красна панна у церкву ввійшла, як зоря зійшла, так і засяяла. [16] [16] Южно-русск. песни Метлинск., 331. У дуже поетичній картині описується Зоря, як вона жде свого милого: вона жде милого з-під сонечка, гатить гатки з дорогих шат, мостить мости, садить виноградні сади, вбирає сади паволоками, сіє по полю дрібним жемчугом. Тут описується пишна картина до сходу сонця, як на зорі, раннім ранком, поля обсипаються перлами роси, сади й ліси вкриваються дрібними росяними краплями, ніби дорогими паволоками. Од живучої роси ростуть і розцвітаються сади й виноград. [17] [17] Чтенія Имп. Общ., 1864, 1, 87.