Иван Левицький: Світогляд українського народу. Ескіз української міфології

Давній український народ славив світлі небесні сили, годив темним силам, щоб пригорнути до себе ласку неба, щоб присилувати всі сили служити його практичним цілям. Люди молились небу, щоб загарбати собі небо, дощ, тепло, росу, погоду, щоб прогнати од себе холод, хмари, негоду. Давнім Українцям, як бачимо з обрядових пісень, хотілось прихилити до себе ласку небесних сил, щоб мати густо кіп на полі, багато роїв у пасіці, багато ягнят, телят, лошат, щоб мороз не поморозив жита, пшениці і всякої пашниці, щоб у садку родило дерево, а в дворі плодилася птиця. Ціль давнього українського поганства була така практична, як і в Індусів, і в Греків, і в інших народів, котрі в молитвах до своїх богів просили собі всякого добра.<5>

Форми, в які склалася давня українська міфологія, були реальні образи, взяті на землі, бо земля була в давнього чоловіка, як кажуть, під носом, а небо — під лісом. Молода слабосильна душа не могла ще думати логічними мислями і мусіла кликати собі до помочі фантазію. Давні люди мусіли думати, гадати формами картин, а не душ: тим-то у всіх народів релігія попереджала філософію й науку. Всі образи для своєї релігії давні Українці мусіли брати з природи, котра обгортувала їхнє життя з усіх усюдів, як і всі народи з давніх давен в своїй міфології переносили поперед усього землю на небо. Тим-то й вийшло так, що все в міфології, що справді діється на небі, все те ніби діялось десь на землі.

Найдавніші українські міфи були в геоморфічній і певно в зооморфічній формі, хоч зооморфічних міфів зосталось дуже мало. Небо здавалось давнім Українцям то полем, то морем, то просто кленовим листком, на котрому написані сонце, місяць і зорі; хмари здавались лісами, дібровами, скелями, ватагою чи турмою овець, товаром; зорі здавались густими копами на полі, або листом на воді; сонце соколом, блискавка терном або терновим огнем. Антропоморфічні міфи в українській міфології виступають вже дуже виразно, хоч вони й не розвились так широко, як у інших давніх народів. Чим вище який-небудь народ піднявся розвитком свого життя, тим він утворював собі вищу антропоморфічну міфологію, переносячи форми сімейні, побутові і соціяльні на рід небесних богів. Генерації богів з повними родами, цілі історії богів, цілий небесний мир духів творив собі той народ, котрий мав вищі побутові й соціяльні форми життя. Окрім <6> того, народ кладе на своїх богів печать своєї національності. Хто не впізнає самих таки Греків в грецьких богах, естетично-матеріяльних, хитрих, лукавих Олімпійцях? Грецький Олімп то сама Греція, перенесена з Гелляди на високе небо, бо кожний народ творить собі богів, на себе глядючи, і по своєму смаку, дає їм форми по своєму психічному характеру. В українській міфології ми бачимо давні форми побуту пастушого і патріархально-хліборобського. По усних народних творах можна гадати, що український народ переніс з землі на небо форму сімейного побуту: між колядчаними божествами найясніше й найчастіше виступають: батько-господар, мати-господиня, дочка-панна, син — красний панич. Видно, що український народ любив творити собі богів в найлюбійшій формі сім'ї багатого господаря-хлібороба. Найлюбійший сюжет в колядках і щедрівках на Україні й Білій Руси той, де описується хазяйство господаря, його воли, корови, вівці, бджоли, його поле, вкрите густими копами. В декотрих міфічних образах, певно вже пізніших, аж світиться наскрізь побут княжого періоду. Так давній бог грому вже описується як воїн, і воїн-князь або княжий син з своїм військом; жіночі божества описуються як княгиня або княжа дочка. Народ дав своїм богам колорит княжого періоду української історії, так що в декотрих колядках, наприклад, міфологічна основа вже зовсім заткана історичним підтканням княжого періоду. Християнство перенесло ще один елемент в давню українську міфологію, надавши міфічним богам колорит християнський, змінивши давніх богів на Христа, св. Петра, св. Миколу й Богородицю, і змішавши <7> докупи події християнської святої історії і факти міфологічні.

Форми українських міфів мають одну характерну прикмету: вони дуже близькі до природніх форм. Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих та ротатих богатирів з страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія. Український народ в своїх міфах держиться міри; його фантазія не любить переступати за границі ненатуральних форм; вона любить правду і естетичність, навіть, можна сказати, вже геть-то описує красу міфічних образів такими фарбами, як в християнських акафистах описується краса християнських святих, так що вже автор не знає, й до чого прирівняти їхню красу і святе життя.

Читать дальше