Иван Левицький - Світогляд українського народу. Ескіз української міфології

У колядках описуються ще особливі міфічні типи чоловічий і жіночий: їх спеціальність грати, красно співати і танцювати. Іван, горде паня й царське дитя, лежить на білій постелі або сидить на золотому стільчику серед шовкового білого намету на широких луках; сидячи отак, царевич грає на виграні й красно співає. До нього приходять три панни з Відня, всі в золоті й сріблі, і питають, хто навчив його на виграні грати й гарно співати. Царевич каже, що його навчила стара ненька, три рази вночі встаючи, купаючи в вині та в меду, напуваючи солодким медом, забавляючи червоним яблучком і вишвикуючи швидким пруточком. [34] [34] Чтенія Имп. Общ., 1864, 1, 65; 1866, 1, 610. Княгиня Іванко вміє не тільки грати, але любить і <41> танцювати. На луках горить терновий огонь, а кругом того огню ходить широкий танець; у тому танці ходить княгиня Іванко, носить сокола на голові, в правій руці водить коня, а в лівій держить гусла. В колядках споминається ще й одна дівчина, похожа на Івана княжа. Та дівчина танцює в світлиці перед Перемишльським паном; на їй руда сукня, шнуровані чобітки, козацький пояс з жовтими ретязями і золотими ключами. Її золотий перстень без огню горить, а павяний вінок без вітру шумить. [35] [35] Там же, 71, 94.

Сі міфи про співаків, музик і танцюрів ми зрозуміємо з міфології давніх Індусів. За індійським громовиком Індрою, тоді як він ішов на війну, ішли слідком Гандарви, небесні співаки, і Апсараси, небесні баядерки. За Індрою йшли на війну і Марути, убрані в блискучі панцирі. З оружжям в руках вони летіли в бурях по небу на возах, запряжених антилопами. Упившись медовими напоями, вони помагали Індрі на війні, кидались у битву, одмикали небесні гори, доїли небесні корови і славили побіду Індри, співаючи голосну пісню хвали, од котрої двигтіло небо й земля, розлітались хмари і розпадались гори. Всі сі міфічні співаки й танцюри — то вітри й бурі і хмари, що бувають разом з громом; самі їх співи й танці — то метафора шуму вітру й хвилювання хмар на небі, котрі ніби танець танцюють кругом Громовика Індри. В колядчаному княжаті Йванові нетрудно впізнати якогось світлого бога, може роздвоєного Громовика. Його вчила <42> співати мати не вдень, а вночі, бо вночі чутніший буває шум вітру в тихій хаті, коли гудіння й свист вітру часом виразно нагадує музичні голоси. Мати купала Івана в меду, пестувала вином і медом, а ті напої бувають у міфології метафорами дощу, так як з громом і вітром разом ллється на землю дощ. Самий швидкий прутик і червоне яблучко служать знаками швидкої блискавки на небі. Оригінальна картина тернового багаття на луках, кругом котрого ходить широкий танець, в котрому танці ходить княжа Іванко з соколом на голові, з конем в одній руці і гуслами в другій. Та картина міфологічна дуже нагадує купальські огні при воді, де палили терен як символ небесного огню а найбільше блискавки. Широкий танець, де певно було багато людей, переносить нас в давню давнину, коли може ще Українці танцювали кругом того багаття, як Греки танцювали кругом ідолів, як Жиди танцювали кругом золотого теляти. Ходити в танці з конем в одній руці, з гуслами в другій і соколом на голові — в звичайнім биту то невидана й нечувана річ, і більше всього в усій тій картині можна бачити образ небесного вогню в час грому, кругом котрого ходить широкий на все небо танець небесних хмар, а меж ними ходить якесь міфічне божество, може сам Громовик. Сокіл на його голові показує, що то божество світле, як і сам сокіл символ бога Громовика. Ще в давній Індії малювали богів з птицею в руках і на голові, як і у нас малюють Бога і Христа з голубом над головою, зводячи докупи раншу і пізнішу форму божества, тоді як єгипетські боги малювались просто з звіриними й птичими <43> головами, певне на переході од зооморфічних міфів до антропоморфічних. І над колядчаною Богородицею в церкві процвітає рожа, а з тієї рожі птах вилітає; в одній колядці вона описується з соколом в руках. [36] [36] Чтенія Имп. Общ., 1864, 1, 47. Гусла в руках княжати Іванка служать знаком або шуму вітру, або громового гуку на небі. Івана княжевича можна мати за одно лице з богом Громовиком, тим богом Посвистачом, котрому в одній думі дружина молиться, щоб він добру годину дав, моря не турбував, [37] [37] Записки Куліша, 1, 176. або з давнім богом Стрибогом, або з Орфеєм, співаком і музикою давньої грецької міфології. Ті дівчата, що приходять з Відня, що танцюють перед Перемишльським паном у вінку, що без вітру шумить — то певно істоти аналогічні з індійськими небесними баядерками Громовика Індри. Взагалі треба сказати, що в міфології усяких народів усі духи, всі боги вітру, бурі вихору й хмар, німфи, сирени, нікси, ельфи, віли, наші русалки й відьми — всі вони люблять пісні, музики й танці. Образ колядчаного Івана княжевича, музики й співаки, ми знаходимо тепер у водяному дідькові, про котрого народ розказує, ніби він вночі виходить з води і співає пісень, а люди підслухують та й собі вчаться од його. У деяких селах на Україні називають ті пісні, що їх співав дідько вночі, і дівчата не співають тих пісень, маючи за гріх їх співати. Крутіння вихору й дощ народ зве танцями на чортячому весіллі, а сам вихор зве чортячим весіллям. Коли дощ іде при світлі сонця, то народ каже, <44> що то чорт видає дочку заміж, або що чорт жениться з відьмою. Танці, співи й грання княжати Івана ще більше підпирають думку, що він міфічний образ.