Еріх Фромм - Втеча від свободи

Отже, спосіб життя людини, заданий особливістю економічної системи, стає першочерговим фактором, який визначає всю структуру характеру людини, оскільки імперативна потреба в самозбереженні змушує її прийняті ті умови, у яких їй доведеться жити. Не йдеться про те, що людина не може спробувати разом з іншими змінити якісь економічні або політичні умови, проте з самого початку особистість людини формується специфікою способу життя, з яким вона стикається ще в дитинстві в межах своєї сім’ї, бо саме родина містить усі основні, типові риси певного суспільства чи класу [17] Хочу застерегти від одного непорозуміння, яке часто трапляється щодо цієї проблеми. Економічна структура суспільства у визначенні способу життя індивіда функціонує як умова для розвитку особистості. Економічні умови абсолютно відрізняються від суб’єктивних економічних мотивів, зокрема бажання матеріального багатства, яке чимало письменників із часів Відродження до певних авторів-марксистів (які так і не змогли збагнути наріжну концепцію Маркса), вважали провідним мотивом людської поведінки. Насправді ж усеохопне бажання матеріального багатства є потребою, притаманною лише певним культурам, і різні економічні умови можуть створювати такі риси особистості, через які людина з огидою сприйматиме матеріальне багатство чи буде до нього байдужою. Я детально розглянув цю проблему у своїй статті «Über Methode und Aufgabe einer analytischen Sozialpsychologie», Zeitschrift für Sozialforschung, Hirschfeld, Leipzig, 1932, Vol. I, p. 28 ff. (Прим. авт.) .

Фізіологічно обумовлені потреби – не єдина імперативна складова природи людини. Існує ще й інша, не менш необхідна, вона не корениться в тілесних процесах, а закладена в саму суть людського способу життя – потреба бути пов’язаною із зовнішнім світом та уникати самотності. Почуття цілковитої самоти й ізольованості призводить до психічної дезінтеграції, так само як на фізичному рівні голод призводить до смерті. Індивід може бути на самоті у фізичному розумінні протягом багатьох років, проте він все одно може бути пов’язаний з ідеями, цінностями чи принаймні з соціальними патернами, що надають йому відчуття причетності та належності до чогось. З іншого боку, він може жити серед людей, проте над ним висітиме гнітюче почуття ізоляції, і якщо воно перетне певну межу, людина збожеволіє – у неї розвинуться шизофренічні розлади. Цю відсутність зв’язку з цінностями, символами і патернами ми назвемо моральною самотністю. Також можна стверджувати, що моральна самотність є такою ж нестерпною, як і фізична, або навіть так: фізична самотність стає нестерпною лише тоді, коли вона містить і моральну. Такий духовний зв’язок зі світом набуває різних форм: монах у своїй келії, що вірить у Бога, чи політичний в’язень, який почувається одним цілим з іншими поборниками – вони не самотні в моральному сенсі. Так само не є морально самотнім і англійський джентльмен, вдягнений у смокінг навіть у найекзотичніших місцинах, ні дрібний буржуа, який хоч і є глибоко ізольованим від співгромадян, проте відчуває єдність зі своєю нацією та її надбанням. Цей тип зв’язку зі світом може бути велично-благородним чи буденно-тривіальним, проте відчуття зв’язку, навіть із якимсь банально-примітивним патерном, – це краще, ніж цілковита його відсутність. Якщо релігія та націоналізм, як і будь-які звички чи переконання, навіть абсурдні чи примітивні, пов’язують індивіда з іншими, то для нього вони є порятунком від найбільшого горя – самотності.

Непереборну потребу уникнути моральної ізоляції яскраво описано Бальзаком у «Муках винахідника»:

«Вивчи одну річ, закарбуй її у своєму мозку, поки він сприйнятливий: людина жахається самоти. З-посеред усіх видів самотності моральна – найстрашніша. Перші пустельники жили з Богом, вони мешкали в найбільше заселеному світі – у світі духів. Перше, що спадає на думку будь-якій людині, прокаженому чи в’язню, грішнику чи немічному, так це бажання мати товариша по долі. Для того щоб задовольнити цей потяг, у якому й криється усе життя, людина докладає всіх своїх сил, вкладає в це всю життєву енергію. Чи зміг би Сатана знайти собі поплічників без цього всемогутнього потягу? На цю тему можна скласти цілий епос, що міг би стати прологом до „Втраченого раю“, бо „Втрачений рай“ є не чим іншим, як виправданням повстання».

Будь-яка спроба відповісти на питання, чому людина так боїться самотності, зведе нас від основного шляху цієї книжки на далекі манівці. Для того щоб у читача не виникло враження якихось містичних властивостей цієї потреби відчувати єдність з іншими, я маю вказати напрям, у якому слід шукати відповідь.