Еріх Фромм - Втеча від свободи

На цьому етапі для повного розуміння того, що я вже пояснив, і того, про що йтиметься далі, необхідно розкрити суть адаптації. Наш розгляд цього поняття також ілюструватиме, щó ми розуміємо під психологічними механізмами та закономірностями.

Здається необхідним розмежувати адаптації «статичну» та «динамічну». Під статичною адаптацією ми розуміємо таке пристосування до патернів, яке залишає незмінним цілісну структуру характеру й зумовлює лише набуття нової звички. Прикладом такої адаптації може бути перехід від традиційно китайського способу споживання їжі паличками до прийнятого на Заході способу їсти виделкою і ножем. Китаєць, який переїжджає до Америки, пристосується до нового способу споживання їжі, проте ця адаптація практично не матиме впливу на його особистість – вона не сформує в ньому нових потягів чи рис характеру.

Динамічною адаптацією ми називаємо такий вид пристосування, який відбувається, приміром, у випадку, коли син підпорядковується своєму суворому й грізному батькові, бо він боїться його так, що не може поводитися інакше – йому не залишається нічого, як стати «гарним» хлопчиком. Поки він пристосовується до вимог цієї ситуації, щось відбувається у нього всередині. Там може зародитись інтенсивна ворожість до батька, яку дитина в собі придушує, бо її небезпечно виражати чи навіть усвідомлювати. Ця придушена ворожість, хоч і не проявляється назовні, проте є динамічним чинником у структурі характеру цієї людини. Вона може породжувати тривожність і таким чином спричиняти до ще більшої покори, а також призводити до нецілеспрямованого спротиву, адресатом якого буде не якась конкретна особа, а життя в цілому. Як і в попередньому випадку, ми знову маємо справу з пристосуванням індивіда до певних зовнішніх чинників, але ця адаптація створює в людині щось нове, породжує в ній інші прагнення та нові тривоги. Кожен невроз є прикладом цієї динамічної адаптації. По суті, це пристосування до таких зовнішніх умов (особливо в період раннього дитинства), які є ірраціональними і загалом несприятливими для зростання й розвитку дитини. Такі соціально-психологічні феномени подібні до феноменів невротичних (про те, чому їх не слід називати невротичними, ітиметься далі), як, приміром, наявність у суспільних групах сильних деструктивних чи садистичних імпульсів, унаслідок чого, зокрема, виникає динамічна адаптація до ірраціональних і загрозливих для розвитку людини умов.

Окрім питання про те, яких видів буває адаптація, слід відповісти й на інші: що змушує людину адаптуватися до майже будь-яких умов життя і які межі цієї здатності?

Щоб відповісти на ці питання, нам слід почати з того, що деякі складові природи людини гнучкіші, а отже, більш здатні до адаптації, ніж інші. Ті прагнення й риси характеру, які відрізняють одну людину від іншої, демонструють особливо високий ступінь еластичності й гнучкості: любов, деструктивність, садизм, схильність до покори, жадоба влади, відстороненість, прагнення до самозвеличення, пристрасть до заощадження, насолода від чуттєвих задоволень і страх перед чуттєвістю. Ці та багато інших прагнень і страхів постають унаслідок реакції людини на певні умови життя. Вони не надто гнучкі, бо коли вже стали складовою характеру особи, то просто так не зникають і не так легко перетворюються на якісь інші пориви. Проте вони гнучкі в тому сенсі, що людина в дитинстві виробляє у собі певну потребу відповідно до всього комплексу умов життя, у яких вона перебуває. Жодна з цих потреб не є фіксованою чи жорсткою, оскільки не є вродженою складовою природи людини й не має бути будь-що задоволена.

На відміну від цих потреб, є такі, що становлять невід’ємну частину людської природи та обов’язково мусять бути задоволені. Це потреби, вкорінені у фізіологічну організацію людини: голод, спрага, потреба у сні тощо. Для кожної з них існує критична межа, після якої відсутність їх утамування стає нестерпною, і коли людина переходить цю межу, прагнення до задоволення цих потреб перетворюється на потужний порив. Усі фізіологічно обумовлені потреби людини можна узагальнено назвати потребою самозбереження. Це та складова природи людини, що вимагає втамування за будь-яких умов і тому є первинним мотивом поведінки людини.

Це формулювання можна спростити: людина має їсти, пити, спати, захищатися від ворогів тощо; для того щоб усе це робити, людина має працювати та виробляти. Водночас «праця» не є чимось загальним чи абстрактним. Праця завжди конкретна, це якийсь вид роботи в певній економічній системі. Людина може працювати, як раб часів феодалізму, як селянин в індіанському пуебло, як незалежний підприємець у капіталістичному суспільстві, як продавчиня в сучасному магазині, як робітник за нескінченним конвеєром на заводі. Зазначені різні види роботи вимагають абсолютно несхожих рис особистості, а також потребують різного виду відносин людей між собою. Від моменту свого народження людина опиняється на сцені перед усім світом. Їй потрібно пити і їсти, а тому вона змушена працювати. Це також означає, що людина мусить працювати в певних умовах та в певний спосіб, що визначено тим суспільством, у якому вона народилася. Обидва чинники – потреба людини жити та соціальна система – в принципі не можуть бути змінені самою людиною в індивідуальному порядку, і саме вони визначають розвиток більш пластичних рис людини.