Девід Бернс - Почувайся добре. Нова терапія настрою

ДЕВІД: Припустімо, ви таки облажалися на заняттях. Чому це могло б вас сильно засмутити? Що в цьому такого трагічного?

ЕРІК: Тоді я здаватимуся для всіх дурнем.

ДЕВІД: Припустімо, усі вважають вас дурнем. Чому це має засмутити?

ЕРІК: Тоді всі дивитимуться на мене зневажливо.

ДЕВІД: Припустімо, на вас дивляться зневажливо. Що тоді?

ЕРІК: Тоді я почуватимусь жалюгідним.

ДЕВІД: Чому? Чому ви маєте почуватися жалюгідним, якщо інші дивитимуться на вас зневажливо?

ЕРІК: Ну, це означало б, що я – нічого не варта людина. До того ж це може зруйнувати мою кар’єру. У мене будуть погані оцінки, і, може, я не стану юристом.

ДЕВІД: Припустімо, ви не стали юристом. Припустімо – просто щоб це обговорити, – що вас виключили за неуспішність. Чому це має так засмутити?

ЕРІК: Це означатиме, що мені не вдалося те, чого я прагнув усе життя.

ДЕВІД: А це що для вас означало б?

ЕРІК: Життя спорожніло б. Це означало б, що я – невдаха. Це означало б, що я нікчема.

У цій короткій розмові Ерік показав, що вважає жахливими несхвалення, помилки або невдачі. Він переконаний, що коли одна людина кине на нього зневажливий погляд, то й усі так дивитимуться. Ніби слово «НЕЗДАРА» раптом з’явиться на його лобі, тож усі бачитимуть цей напис. В Еріка, здавалося, не було почуття власної гідності, яке не залежало б від схвалення та/або успіху. Він оцінював себе за тим, як інші на нього дивилися й чого він досяг. Ерік почувався порожнім місцем, якщо його прагнення до схвалення та успіхів не було вдоволене, бо зсередини не мав справжньої опори.

Якщо такий перфекціоністський потяг до досягнень та схвалення видається шкідливим і нереалістичним, ви маєте рацію. Однак Ерік вважав його цілком реалістичним та обґрунтованим . Якщо у вас зараз є або колись була депресія, вам набагато складніше розпізнати нелогічні сценарії мислення, що змушують зневажати себе. Насправді ви, напевно, переконані, що гірші за інших і нічого не варті. І будь-які слова, які це заперечують, ймовірно, для вас нерозумні й неправдиві.

На жаль, депресуючи, не лише ви можете бути впевнені у власній нікчемності. Часто ви такі переконливі та наполегливі у своїй помилковій вірі, що ви нездара й у вас немає нічого хорошого, що здатні змусити друзів, сім’ю та навіть лікаря бачити вас саме таким. Багато років психіатри зазвичай приймали на віру негатив, який депресивні люди бачать у собі, не перевіряючи обґрунтованість їхніх розповідей. Це добре ілюструють праці такого спостережливого вченого, як Зиґмунд Фройд, зокрема розвідка «Сум і меланхолія», на якій ґрунтується загальновизнаний психоаналітичний підхід до лікування депресії. У цьому класичному дослідженні Фройд стверджує, що коли пацієнт говорить, що він нікчема, не здатний нічого досягти й морально ниций, то він, либонь, має рацію . Отже, лікареві немає сенсу не погоджуватися з пацієнтом. Фройд вважав, що лікар повинен зго́дитися з тим, що пацієнт справді нецікавий, дріб’язковий, егоцентричний, нечесний і його не можна любити. За Фройдом, ці риси описують справжнє людське «я», а захворювання просто робить істину очевиднішою:

«Пацієнт демонструє нам своє “я” як нікчемне, не здатне на жодні досягнення й морально нице; він дорікає собі, змішує себе з брудом та очікує, що його виженуть і покарають… З наукового та терапевтичного погляду було б однаково безрезультатно сперечатися з пацієнтом, який висуває такі звинувачення проти власного “я”. Він, безумовно, де в чому має рацію [курсив мій] та описує дещо саме таким, як йому здається. Нам варто беззастережно підтвердити деякі його слова. У ньому справді так мало цікавого, і він такий нездатний до любові та досягнень, як і говорить [курсив мій]… Нам також здаються виправданими деякі інші його самозвинувачення; він просто ліпше бачить правду, ніж інші люди, які не впадають у меланхолію [курсив мій]. Коли із загостреною самокритикою пацієнт описує себе як дріб’язкового, егоїстичного, нечесного, несамостійного й такого, чия єдина мета – приховати слабкі риси власної природи, то, як нам відомо, він, мабуть, дуже наближається до розуміння себе [курсив мій]; нас дивує лише те, що людині потрібно захворіти, щоб їй відкрилася така істина».

Те, як лікар поведеться з вашим почуттям неповноцінності, має вирішальне значення для лікування, адже саме переконаність у власній нікчемності становить головну причину депресії. Істотне філософське значення також має запитання: Чи людська природа дефективна своєю суттю ? Чи справді депресивні пацієнти відкривають абсолютну істину про себе? І що, зрештою, становить джерело справжньої самооцінки? На мою думку, це найважливіше запитання, яке лише можна собі поставити.