Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя

Ще пам’ятаю, як мама стояла біля кухонної мийки, наспівувала або вмикала пісні Перрі Комо, братів Міллс чи Мітча Міллера і намагалася примусити нас підспівувати. Або витягала когось із нас і шкварила польку у вітальні.

А ще пригадую, як нам махала бабця. Вона жила на фермі й носила панчохи та фартух поверх сукні, а сиве волосся, зібране в пучок, ховала під хусткою. Вона заробляла на життя тим, що прибирала в чужих будинках. У бабці була льодяникова шухляда, і, хоч коли б ми приїхали, там завжди були солодощі. Вона говорила ламаною англійською з вкрапленнями російської та словацької і, здається, трішечки німецької. Вона не могла вимовити моє ім’я. Завжди називала мене Вірджинією. Щоразу, коли ми приїжджали, бабця давала кожному маленьку скляну пляшечку «Кока-коли» і цілу пачку смачнючих солоних чипсів. Ми їх страшенно любили. Бабця нас балувала. Навіть із тієї дещиці, яку мала, вона вміла зробити нам справжнє свято. Коли ми їхали додому, бабця стояла на доріжці, вздовж котрої росли гладіолуси, які вона щороку дбайливо викопувала й пересаджувала. Вона махала нам, махала доти, доки ми не зникали за обрієм. Я ніколи не забуду, як вона махала.

Моя дочка вже доросла, і найдорожче, що ми пригадуємо, — це лише моменти. Перед весіллям я зробила для неї альбом і заповнила його найкращими спогадами.

Там є той день, коли дощ лив як з відра, а ми запускали гумових качечок. Вони наперегони пливли струмками дощової води біля тротуару і потрапили до водостоку. Ми з Габріель промокли до нитки і потім самі з себе сміялися.

Той день, коли ми взяли тацю і побігли спускатися на ній зі снігового замету, який лишила на нашій під’їзній алеї снігоочисна машина. Я винесла цю помаранчеву тацю зі студентської їдальні Кентського університету. На ній ми вирізали гарбузи на Гелловін, подавали їжу. Ця таця принесла Габріель більше радості, ніж будь-який інший мій подарунок.

Там також є неділі, коли ми на різні голоси читали комікси, так що буденна фраза звучала драматичніше, ніж у шекспіровому «Макбеті». І ті вечори, коли я вигадувала для Габріель казки, не завжди змістовні, бо я частенько засинала, щойно дійшовши до середини історії про Гусеницю Пітера.

І будинок для Барбі, який я зробила з коробок, усіляких дрібничок і кольорового паперу. Він був набагато кращим за будь-який фірмовий ляльковий будинок. На кути коробки для олівців я приклеїла маленькі корки, і вийшла ванна. Я порізала серветку і зробила рушнички та килимки. Пачку з-під пластирів я перетворила на кошик для брудної білизни, коробку з-під сигар — на ліжко з балдахіном, а з інших коробочок зробила холодильник і плиту. Габріель дуже любила бавитися цим будинком.

Я не забула і про скейтборд, на який вона боялася стати, тому їздила на ньому сидячи, ніби пливла по дерев’яній підлозі двоярусної квартири, яку ми орендували. І про відеозйомку «сміттєвого полювання», яке вони з друзями затіяли в старших класах. І про той випадок, коли серед ночі я возила Габріель і її друзів розмальовувати величезний камінь на університетському подвір’ї.

Там є і про те, як ми читали вголос і вчили напам’ять вірші Шела Сильверстайна про полярного ведмедя в холодильнику, про дівчинку, якій не подарували поні, і про те, чому треба завжди, завжди, ЗАВЖДИ посипати волосся перцем. А ще про те, як на Гелловін ми перетворювали наш двір на цвинтар з білими картонними надгробками з іменами Зі Гнись, Ал К. Голік, Ануда Вай, Тад Етам.

Я також не забула про суботи, коли ми накуповували фастфуду і, не звіряючись із картою, їздили незвіданими путівцями передмістя. Про концерти, на які ми витратили купу грошей, а тепер сміємося, згадуючи їх: «Milli Vanilli», Ем Сі Хаммер, Дебі Гібсон, «New Kids on the Block» і «Vanilla Ice» (пам’ятаєте пісню «Ice Ice Baby»?).

Ми сміємося з того, як мало в нас було, але потім з’явилось усе. Просто не все одразу. З’явився чоловік, з’явилась кар’єра. Коли на перше місце я поставила найважливіше, у мене з’явилося все, чого я хотіла.

Насправді, ви можете отримати все, чого хочете, тільки зазвичай не все одразу.

Якби можна було зробити розтин душі, то ми б побачили, що вона складається зі ста п’ятдесяти частинок, кожна з яких відображена в одному з псалмів. «Усі наші нещастя, турботи, страхи, сумніви, надії, страждання, труднощі, бурхливі вибухи почуттів, які хвилюють людське серце, дуже життєво тут описані», — писав Жан Кальвін. Книгу Псалмів він називав анатомією душі. Навіть коли псалми співають латиною, вони все одно втішають і розраджують. Навіть якщо я не знаю слів, їх розпізнає моя душа.