Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя

Вгамуйтесь і знайте.

Вгамуйтесь.

Одного вересневого ранку, у вівторок, я вийшла прогулятися. Мене не було досить довго, а коли я повернулася, світ змінився назавжди, принаймні так мені тоді здавалось.

Коли я прийшла додому, на автовідповідачі блимало шість повідомлень. Я прослухала перше. Мій чоловік сповненим смутку голосом просив негайно йому зателефонувати. Він говорив так, ніби в нас хтось помер. Інші дзвінки були від родичів, які повідомляли мене, що на Америку напали. Останнє повідомлення було від моєї сестри з Нью-Йорка. Вона казала, що вони з чоловіком і моїм похресником у безпеці у своїй бруклінській квартирі, дивляться, як вогонь пожирає вежі Всесвітнього торговельного центру.

Я ввімкнула телевізор. Вежі горіли. Вежі падали. Веж більше немає. Люди тікали, як у фільмі про Годзіллу. Машини плавились. Рятувальники пробиралися під зливою каменів і уламків. Дим затягнув Мангеттен, виднілися тільки його обриси. Статуя Свободи здавалася маленькою і слабкою, ніби тримала білий прапор переможеного, а не величний смолоскип свободи.

На кілька днів я прикипіла до телевізора і раз за разом переглядала відео теракту, ніби це щось міняло, ніби вежі враз припинять падати. Кілька тижнів усе здавалося не таким, як колись. Я навіть не могла вийти на прогулянку. Я боялася робити те, що робила того вівторка, коли світ збожеволів. Це було безглуздо, але я боялася, що порушу крихку рівновагу життя, якщо піду на прогулянку, а повернувшися додому, знов отримаю погані новини.

Коли я все-таки вибралася надвір, то було відчуття, що світ сам себе виправив. Я прогулювалась одним із міських парків Клівленда і дивилася на листя. Воно досі безтурботно падало згори, зриваючись із гілок майже голих дерев, що звели свої віти до неба і тихенько промовляли «Алілуя».

Листки не знали, що 11 вересня світ змінився. Вітер підганяв їх, ніс низенько над землею, а вони розлітались у різні боки, як зграйки веселих дітей, що вибігають на перерву. Коли вітер дужчав і пролітав угорі, листя сипалося додолу, як конфеті, і вкривало землю своїм килимом. Коли вітер був легенький, мов шепіт, поодинокі листочки перекидались у повітрі, робили сальто й потрійні акселі.

У парку на Америку ніхто не нападав, вона ні з ким не воювала, не боялася сибірської виразки, не раділа відродженню патріотизму. Тут битви відбувалися лише між білками — за їхні дорогоцінні жолуді. Єдиним джерелом «забруднення» були хіба листки отруйного плюща чи кінські «сюрпризи». А червоний, білий і синій кольори були лише у вигляді великих багряних ягід і білих парашутиків насіння, що кружляли на тлі безхмарного блакитного неба.

У царстві рослин життя поступалося смерті, щоб породити нове життя. Життєвий цикл повторювався, тривав безперервно. Природа така тривка, невпинна. Вона нагадує нам, що й ми теж.

У своєму щоденнику Генрі Девід Торо писав, що вирішив жити в лісі, бо не хотів ні квапити життя, ні миритися з ним. Його слова відкрили для мене щось нове. Я пішла на природу, бо не хотіла давати волю страху перед сибірською виразкою, гніву до терористів, відчаю через проблеми в економіці. Я пішла на природу, тому що гуляти між дерев було не так страшно, як сидіти за столом і читати електронні листи чи дивитися телевізор і слухати прогнози експертів.

У будь-який час, якщо ви хочете втекти від божевілля особистого чи світового масштабу, вимкніть телевізор, комп’ютер і мобільний телефон, узуйте кросівки і йдіть на прогулянку. Вас чекають несподіванки. Під час однієї п’ятимильної прогулянки я бачила, як чоловік намагався сфотографувати на тлі водоспаду свого собаку — ірландського вовкодава. Але пес був занадто слухняним, тому щоразу, коли чоловік називав його на ім’я, щоб привернути увагу, він негайно біг до свого господаря. Під час іншої прогулянки я сполохала двох оленів, що спали. Тоді я побачила блакитну чаплю, яка опускалася на землю, а потім стояла на болоті серед рогози і спостерігала, як ритмічно погойдуються ці хот-доги на паличках, ніби хористи, які своїм співом славлять Бога.

Я минала маленькі водоспади і читала цитати, нашкрябані на дерев’яному поруччі. Серед них я натрапила на послання Рейчел Карсон, яке підбадьорювало і заспокоювало подорожніх: «Ті, хто перебуває серед краси і загадок Землі, ніколи не бувають самотніми, ніколи не втомлюються від життя».

Чиста правда. Пригадую, що того року, коли я дізналася про рак, я вийшла прогулятися під час снігопаду. Це було в березні. Мені щойно поставили діагноз, і мене жахало те, що чекало попереду: операція, хіміотерапія, опромінення. А сніг відволікав мене, він кружляв навколо, холодно торкався мого обличчя і повертав у сліпуче й запаморочливе теперішнє. Я дивилася вгору і відчувала, як пухнасті сніжинки вкривають мене, наче пір’їнки, що сиплються з подушки, яку хтось розірвав наді мною. Я насолоджувалася кожним їхнім дотиком і знала, що я не самотня.