У своєму щоденнику Генрі Девід Торо писав про дім і храм, які нам дає природа:
«На самотині в далеких лісах чи долинах, на скромних узліссях чи пасовищах, де часто можна зустріти сліди кролів, навіть у холодний і дуже похмурий день, як сьогодні, коли селянин думає про домашній затишок, я приходжу до тями, я знову відчуваю сильний зв’язок, і цей холод та самота стають моїми друзями. Напевне, в моєму випадку ці цінності співмірні з тим, що іншим дають церква й молитва. Як ті, хто тужить за домівкою, повертаюся я до рідних країв, на свої самітні лісові стежини. Відтак позбуваюся всього зайвого і сприймаю речі такими, якими вони є, — величними і прекрасними».
Урок 40. Якщо зібрати всі наші проблеми докупи і подивитися на чужі, то ми кинемося відбивати свої
У своїх проповідях отець Клем Мецгер щоразу згадує історію про жінку, яка хотіла змінитися, стати кращою.
Отже, жінка середнього віку потрапляє в автокатастрофу. «Швидка допомога» домчала її до лікарні. Вона то приходить до тями, то втрачає притомність і просить Бога зберегти її життя. Бог каже, щоб вона не хвилювалася, Він обіцяє, що вона житиме ще довго-довго. Її час іще не настав. Жінка лежить у лікарні, поки зростаються її переломи, і тут їй спадає на думку, що вона може зробити ще дещо. Вона вирішує прибрати живіт, а ще було б непогано збільшити груди. Крім того, робить підтяжку повік і зменшує ніс. Вона виглядає і почувається новою жінкою. Вона така задоволена своїм новим тілом, що не може дочекатися, коли вийде з лікарні і покаже себе світові. Через декілька хвилин після того, як жінка покидає лікарню і йде додому, з-за рогу вилітає автобус і збиває її на смерть. Вона потрапляє до раю, але така розгнівана, що одразу кидається до Бога: «Ти казав, що я житиму довго-довго. І що?» Бог уважно дивиться на її обличчя і каже: «Я тебе не впізнав».
Коли я вперше почула цю історію, то сміялася з жінки, та аж ніяк не з себе. Лише після кількох таких проповідей я усвідомила її суть.
Частенько хочеться позичити чиєсь життя. Я крадькома позираю на життєву дорогу іншої жінки і хочу приміряти її туфлі, пройтись у них. Я дивлюся на свої ноги і порівнюю наше взуття. На вигляд її туфлі кращі, більш привабливі, більш стильні і значно зручніші за мої. Звичайно ж, я й гадки не маю, що вона відчуває в цих туфлях, я думаю лише про те, як вони виглядатимуть і сидітимуть на моїх ногах.
Легко порівнювати свій внутрішній світ із тим, що ми бачимо в інших, і вважати, що їм пощастило більше. Але часто мені прямо нагадують про те, що мої проблеми — це насправді мої найбільші дари.
Декілька років тому я опинилася на прийомі, де були найвідоміші і найвпливовіші люди Клівленда. Я почувалася ніяково, бо мене зусібіч оточували сильні світу цього: мери, конгресмени, успішні бізнесмени та судді. Вони здавалися розумнішими, багатшими і поважнішими, ніж я коли-небудь зможу стати.
Одна суддя підійшла поговорити зі мною. Вона була новою яскравою зіркою нашого товариства. Вона спитала, чи є в мене діти. Я витягла фото дочки у весільній сукні, яке завжди носила в гаманці. Суддя дивилася на фото, де я сиділа поряд із Габріель, огорнутою білим мереживним маревом. Її очі затуманились. Вона прошепотіла: «У мене немає дітей. П’ять викиднів. Я так хотіла дитину. Не можу навіть уявити, як це — мати дочку».
Вона притисла фото до щоки і заплющила очі, ніби хотіла ввібрати поцілунок материнства, залишити на шкірі відбиток, який могла відчути, але ніколи не переживала сама. Щоразу, коли дивлюся на це фото, я згадую, як мені пощастило.
Більшість із нас зовсім не помічає своїх дарів, доки не побачить, що довелося пережити іншим. Мій друг Майкл Бріттейн, відомий адвокат, схожий на найщасливішу людину у світі. Декого його щастя навіть дратує. Він завжди всміхається, хвалить інших, навіть у найгіршій ситуації намагається знайти щось хороше і трепетно ставиться до щонайдрібнішої часточки краси, яка його оточує. Він — людина-світлячок. Він випромінює світло.
Ті, хто його не знає, дивляться на костюм та краватку і роблять висновок, що його життя легке й безтурботне. Їм невідома його історія. Батько Майкла жив по той бік закону. Він займався якимись ризикованими оборудками, пов’язаними з азартними іграми, для місцевої ірландської банди «Кельтський клуб». У Клівленді італійська та ірландська мафії воювали між собою. За тиждень до того, як Майкл вступив на юридичний факультет, його батько застрелив чоловіка під час гри в покер — ставки були високі, і вони щось не поділили. Його застрелили через декілька місяців після того, як він вийшов із в’язниці. Майкл тоді ще вчився в університеті. Але це його не зупинило — навпаки, батькова смерть стала для нього стимулом рухатись уперед.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу