Филипп Зимбардо - Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло

СПІЛЬНЕ ЗЛО, СПІЛЬНЕ ДОБРО

Я був заінтригований контрастом між атмосферою анонімності, у якій я жив у Нью-Йорку, і тим почуттям належності до громади та персональної ідентичності, яке я відчував у Пало-Альто. Тож вирішив провести простий польовий експеримент, щоб перевірити валідність цієї різниці. Мене цікавили антисоціальні ефекти, до яких схиляє анонімність, коли люди в оточенні, яке заохочує агресію, думають, що ніхто не може їх упізнати. Беручи як засновок ідею «Володаря мух», ніби маски вивільняють агресивні імпульси, я дослідним шляхом виявив, що «знеособленим» учасникам дослідження було простіше завдавати болю іншим порівняно з тими, хто почувався більш «упізнаваним» [30] Це раннє дослідження і теорія знеособлення були підсумовані в розділі: «The Human Choice: Individuation, Reason, and Order Versus Deindividuation, Impulse, and Chaos», 1969 Nebraska Symposium on Motivation, ed. W. J. Arnold, D. Levine. Lincoln: University of Nebraska Press, 1990. — Crop. 237-307. Свіжішу статтю про вандалізм можна знайти в: Р. G. Zimbardo, U. Decay, Vandalism, Crime and Civic Engagement, in Schrumpfende Stadte / Shrinking Cities, ed. F. Bolenius. Berlin: Philipp Oswalt, 2005. . Тепер я хотів дізнатися, що порядні жителі Пало-Альто зроблять у відповідь на спокусу в ситуації, яка провокує вандалізм. Було розроблено польовий експеримент з використанням зйомки прихованою камерою. На вулицях Пало-Альто ми знімали покинуту машину — і, для порівняння, за майже п’ять тисяч кілометрів, у Бронксі, — таке ж авто. Ми припаркували ці цілком пристойні машини на вулицях через дорогу від кампусів Нью-Йоркського університету в Бронксі й Стенфордського університету в Пало-Альто з піднятими капотами та знятими номерними знаками — певними «сигналами до негайної дії», які спокущають громадян до прояву вандалізму. З невидимих спостережних точок моя дослідницька команда спостерігала й фотографувала дії перехожих у Бронксі та знімала їх на приховану відеокамеру в Пало-Альто [31] Лідером дослідницької команди в Бронксі був аспірант Скотт Фрейзер, а його відповідником у Пало-Альто—Еббі Еббесен. .

Ми ще не налаштували обладнання, як у Бронксі з’явилися перші вандали. Батько швидко віддавав накази: мамі слід обчистити багажник, синові — зазирнути у бардачок, поки він знімає акумулятор.

Потім люди, які проходили або проїжджали повз, зупинялися й тягнули щось із нашої покинутої напризволяще машини, здираючи геть усе, що становило якусь вартість, а відтак почали розбирати на запчастини. За цим епізодом послідував парад вандалів, які методично обдирали і розтягали наше беззахисне нью-йоркське авто.

Журнал Time опублікував цю сумну розповідь про анонімність, що побутує в містах, під заголовком «Щоденник покинутого автомобіля» [32] «Diary of an Abandoned Automobile», Time за 1 жовтня 1968 року. . За декілька днів ми зареєстрували 23 випадки вандалізму, вчиненого щодо нещасного олдсмобіля в Бронксі. Вандали виявилися звичайними місцевими мешканцями. Всі вони були білі, гарно вдягнуті дорослі люди, які за інших обставин просять поліцію посилити охорону, перестати панькатися зі злочинцями та «цілком згідні» з твердженням анкети щодо необхідності укріплювати закон і порядок. Усупереч очікуванню, лише один з актів вандалізму було здійснено дітьми, які просто віддалися радощам руйнування. Ще більше здивувало те, що все це відбувалося серед білого дня, і нам навіть не знадобилась інфрачервона фотоплівка. Звичка до анонімності не потребує темряви.

Яка ж була доля покинутої машини в Пало-Альто, яка для злодіїв виглядала не менш привабливо? Протягом цілого тижня щодо неї не було вчинено жодного акту вандалізму! Люди, які проходили та проїжджали повз, дивилися на неї, але ніхто не торкався. Ну, не зовсім. Одного дощового дня турботливий джентльмен закрив капот. (Не дай Боже, щоб двигун намок!). Коли я повертав авто назад у Стенфордський кампус, троє сусідів зателефонувало до поліції, щоб повідомити про можливе викрадення покинутої машини [33] Ми мусили погодити з місцевою поліцією проведення цього польового дослідження, тож вони мені повідомили про занепокоєння сусідів, що покинуту машину тепер вкрадено—злодієм вважали мене. . Це моє робоче визначення «спільноти»: люди настільки небайдужі, що готові вжити заходів, поставши перед незвичайною або, можливо, кримінальною ситуацією на їхній території. Я вірю, що така просоціальна поведінка походить з припущення про взаємний альтруїзм і про те, що інші також зробили б те саме, щоб захистити їхню власність чи іншу людину.

Висновком із цього маленького експерименту є те, що ситуації, в яких ми почуваємось невідомими — коли інші нас не знають або не переймаються тим, що ми робимо, — часто сприяють антисоціальній, егоїстичній поведінці. Інше, більш раннє дослідження висвітлило, що маскування ідентичності спонукає дати волю агресивним діям супроти інших людей у ситуаціях, які дають дозвіл порушувати звичні табу щодо міжособистісного насильства. Польовий експеримент із покинутими авто розширив ці висновки й показав, що анонімність є передумовою порушення суспільного порядку.