Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Лауреат Нобелівської премії хімік Лайнус Полінґ, наприклад, був переконаний у 1970-х, що вітамін С — чудодійний препарат. Учений виступав за те, щоб приймати мегадози цього вітаміну для подолання застуди та цілої низки інших недуг. Заяви Полінґа не мали підґрунтя, але ж він отримав нобелівку з хімії, тому його міркування про ефекти вітамінів багатьом людям здавалися доречним продовженням його фаховості.

Насправді ж Полінґ не застосував наукові стандарти власної професії від самого початку своєї агітації за вітаміни. Він почав приймати вітамін С у кінці 1960-х за порадою самопроголошеного лікаря на ім’я Ірвін Стоун, який сказав науковцю, що коли той уживатиме три тисячі міліграмів вітаміну С щодня (ця добова доза перевищує рекомендовану в п’ятдесят разів), то проживе на двадцять п’ять років довше. Проте єдиними дипломами Стоуна були дві почесні нагороди від неакредитованого заочного навчального закладу та диплом коледжу з хіропрактичної медицини. [127] Це взято зі статті Пола Оффіта «Міф про вітаміни: чому ми думаємо, що нам потрібні добавки», Atlantic online, 19 липня 2013 року.

Полінґу хотілося вірити в цю концепцію, і він узявся поглинати вітамін. Учений відразу ж відчув чудодійний ефект. Неупереджений спостерігач міг би запідозрити ефект плацебо (якщо людині сказати, що таблетка допоможе, то це змушує думати, що вона почувається краще), але через те, що Полінґ зробив беззаперечний внесок у науку, його колеги сприйняли слова хіміка серйозно й почали тестувати його заяви.

Жодне з досліджень вітаміну С їх не підтвердило, але Полінґ не хотів про це й чути. Як пізніше писав доктор Пол Оффіт, педіатр і фахівець із інфекційних хвороб в Університеті Пенсильванії, «попри те, що дослідження одне за одним показували, що Полінґ помилявся, він відмовлявся в це вірити й продовжував просувати вітамін С у своїх промовах, науково-популярних статтях і книжках. Коли ж учений часом з’являвся на публіці з явними симптомами застуди, то казав, що страждає на алергію».

Протягом 1970-х заяви Полінґа почастішали: тепер він доводив, що вітамінами можна лікувати все, включно з раком, хворобами серця, проказою, психічними захворюваннями та іншими недугами. Згодом пішов ще далі, пропонуючи лікувати СНІД вітаміном С. Звісно, виробники вітамінів були щасливі мати нобелівського лауреата за свого янгола-охоронця. Невдовзі вітамінні добавки (включно з антиоксидантами — цей термін був свого часу популярним так само, як зараз усюди пишуть «без глютену» та «без ГМО») стали великим бізнесом.

Ось тільки проблема в тому, що великі дози вітамінів можуть бути небезпечними, підвищуючи ризик певних видів раку та інсультів. Зрештою Полінґ завдав шкоди не лише своїй репутації, а й здоров’ю мільйонів людей. Як писав Оффіт, «людина, яка настільки мала рацію, що отримала дві Нобелівські премії, так виражено помилялася, що стала, імовірно, найбільшим у світі шарлатаном». І до сьогодні є ще люди, які думають, що кінські дози вітамінів зцілять від хвороб, попри те, що наука через належні випробування заперечила заяви Полінґа.

Сам Полінґ помер від раку у віці дев’яноста трьох років. Чи отримав він на двадцять п’ять років більше, як обіцяв йому «лікар» Стоун, ніхто не дізнається.

Іноді фахівці використовують визнання певного досягнення, щоб піти далі у своїй сфері знань і вплинути на важливі політичні рішення. Восени 1983-го радіостанція в Нью-Йорку випустила програму про гонку озброєнь. Початок вісімдесятих був напруженим періодом «холодної війни», а 1983 рік — одним із найгірших. Радянський Союз збив цивільний корейський літак, переговори в Женеві між США та СРСР щодо ядерної зброї зайшли в глухий кут, а документальна драма ABC про можливу ядерну війну під назвою «Наступного дня» (Тhe Day After) стала найрейтинговішою телепередачею всіх часів. Крім того, наближалися вибори.

Я, тоді ще студент, який жив у Нью-Йорку, вивчав Радянський Союз і планував кар’єру в політиці, був одним зі слухачів тієї радіо­передачі. «Якщо Рональда Рейгана переоберуть, — казав голос по радіо з різким австралійським акцентом, — я з математичною певністю заявляю, що ядерна війна неодмінно розпочнеться». Заява про неминучість катастрофи привернула мою увагу, особливо зважаючи на те, що нічого не вказувало, що Рейгана не переоберуть у 1984-му. Хто ж це був таким переконаним аж до математичної певності , що ми прямуємо до Армагеддона?

Це говорила докторка на ім’я Гелен Калдікотт. Вона була доктором не з управління чи міжнародних відносин, а педіатром із Австралії. Її переживання про ядерну зброю, у чому вона сама й зізнавалася, ґрунтувалися на постапокаліптичному романі Невіла Шюта «На березі», виданому 1957 року (дія твору відбувалася на її батьківщині). Пізніше Гелен сказала, що не бачить сенсу лікувати дітей, якщо навколишній світ може щомиті перетворитись на попіл. Невдовзі вона стала помітною особою в обговореннях щодо контролю озброєнь і ядерної політики, попри власну майже абсолютну некомпетентність і відсутність досвіду в цій темі.