Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Більшість фахівців не звернула уваги на книжку, оскільки вона була написана істориком-аматором і надрукована неакадемічним, релігійним видавництвом. Цільовою аудиторією книжки були, звісно, не науковці, а звичайні люди, які вже після знайомства із самою назвою бажали це прочитати. Бартон поцілив у яблучко: «Вигадки про Джефферсона» швидко потрапили до списку бестселерів New York Times.

Питання про правдивість книжки скоро виникло не в безбожників-лібералів із дослідницьких установ, а у двох учених із коледжу Ґроув-Сіті, невеличкого християнського навчального закладу в Пенсильванії. Після ретельнішого вивчення багато із тверджень Бартона просто розвалилися. Читачі видання History News Network пізніше обрали «Вигадки про Джефферсона» «друкованою книжкою, що найменше викликає довіру», але убивчим було те, що видавці книги погодилися, що видання дуже сумнівне, і відкликали його з обігу. Автор Atlantic і професор права Ґаррет Іппс у саркастичному огляді цього випадку сказав: «Більшість книжок /Бартона/ — це самвидав, і тому їх ніхто ніколи не відкличе. Але догана від християнських учених та християнського видавця — це клеймо сорому, яке він відтепер носитиме». [123] Ґаррет Еппс, «Справжні вчені християнства приборкують некерованого колегу», Atlantic online, 10 серпня 2012 року.

У всіх цих випадках шахрайство та порушення знайшли. Проте не буде ж звичайна людина роздумувати над такими серйозними працями. Основне питання в тому, чи взагалі можна довіряти дослідженням у будь-якій галузі?

Це певною мірою неправильне питання. Рідко коли одне дослідження вирішує все для теми загалом. Пересічна людина не має покладатися на висновки однієї праці, скажімо, щодо клітинних досліджень. Якщо декілька досліджень об’єднуються з метою виготовлення медикаменту чи розробки лікування, то само собою, безпечність та ефективність усіх праць, що формують цю групу, фахівці перевірять. Можна підробити одне дослідження, але сфальсифікувати сотні праць і в такий спосіб прийти до абсолютно безпідставного та небезпечного результату — це вже зовсім інша справа.

Так, у політичних дослідженнях одна публікація не зробить із людини фахівця. Навіть якщо науковець привертає увагу однією книжкою чи статтею, він стає впливовим не через відтворюваність дослідження, а через викладені в ньому ідеї. У суспільних і технічних науках рідко коли окреме дослідження може вплинути на життя пересічного громадянина без того, щоб його переглянули інші фахівці.

У будь-якій галузі підробки марнують час і гальмують прогрес. Оскільки помилка, що сховалася на ранньому етапі складного рівняння, затримуватиме подальші обрахунки, порушення чи обман може призупинити весь проект, аж поки не з’ясується, хто наплутав чи навмисне підтасував факти. Коли такі випадки стають відомі широкому загалу, це, звісно, порушує законні питання про масштаби та вплив таких помилок, особливо якщо вони опла­чуються грішми платників податків.

Є й інші джерела помилок фахівців, окрім зумисної підробки чи вражаючої некомпетентності. Одна з найпоширеніших помилок, якої припускаються експерти, — це думка, що коли вони розумніші за інших у певних темах, то розумніші й у всьому загалом. Експерти розглядають власні фахові знання як ліцензію судити про все. (Знову ж таки, я не перший, хто про це говорить). Наче хороша освіта та досвід гарантують те, що вони добре знатимуться на будь-якій темі.

Такі фахівці нагадують Еріка Стреттона з класичної комедії «Звіринець». Коли він береться захищати в студентському суді своє буйне братство, друзі питають, чи Ерік знається на цій справі. «Спокійно, я ж учуся на юриста», — запевняє Стреттон своїх приятелів. «Хіба ти вчишся не на лікаря?» — питає один із них. «А яка різниця?» — відказує Стреттон.

Така самовпевненість змушує експертів не лише виходити за межі власної компетентності та робити заяви на теми, далекі від того, на чому вони розуміються, а й переоцінювати власну фаховість навіть у межах своєї галузі. Професіонали іноді припускають, що їхні попередні успіхи та досягнення є свідченням якогось вищого знання, тому виходять за межі своєї компетентності замість того, щоб сказати три слова, які всі фахівці ненавидять: «Я не знаю». Ніхто не хоче, щоб його піймали на якихось прогалинах в особистих знаннях. Як звичайні люди, так і експерти видаватимуть упевнені твердження про речі, на яких абсолютно не розуміються, але ж у такій ситуації фахівці мають бути свідомішими.