Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Утім, академічні порушення поведінки все ще є червоним прапорцем для багатьох навчальних закладів. Академічна свобода гарантує право висловлення непопулярних чи не загальноприйнятих ідей, але ліцензії на проведення сумнівного або зумисне хибного дослідження не дає. Коли Університет Колорадо, наприклад, звільнив Ворда Черчілля — викладача, який прирівняв жертв теракту 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку до нацистів, то звільнили його не через те, що він відвертий мудак, а тому що ці коментарі привернули увагу до його «досліджень», і виявилося, що там цілі розділи були плагіатом. Черчілль, звісно, заявляв, що став жертвою політичних упереджень. Як держслужбовець він подав апеляцію щодо власного звільнення у Верховний суд Колорадо і програв.

Без сумніву, роботи Черчілля привернули увагу лише через його політичні погляди. Саме на цьому й наголошував Ворд у суді, доводячи, що його плагіат — це невинні помилки, які були помічені, лише коли він висловив суперечливі погляди. Але така позиція сама по собі бентежить: чи обов’язково викладачу називати людей, що загинули у вежах-близнюках «маленькими /Адольфами/ Айхманнами», як це зробив Черчілль, щоб хто-небудь уважніше придивився до наукових праць професора? Заяви про те, що плагіат виявили лише після того, як викладач примудрився привернути до себе достатньо уваги агресивними коментарями — непереконливий аргумент на захист.

Справа Черчілля була в певному розумінні унікальною і не в останню чергу через суспільну увагу, яку вона привернула. Більшість випадків професійних порушень в академічних колах лишаються не поміченими громадськістю. Дослідження про гей-шлюби 2014 року, де дані виявилися повністю підроблені, було винятком і привернуло значну увагу лише через потенційний політичний вплив його висновків. Більшість академічних досліджень і близько не така цікава, як заяви, що людей можна переконати перестати бути гомофобами, і тому не викликає особливого інтересу.

Утім менш відомі випадки все одно серйозні. У 2011 році з’ясувалося, що дослідник із науковим ступенем, який працював у Колумбійському університеті завдяки гранту від американського уряду, підробив дослідження з клітинної біології, що стосувалося хвороби Альцгеймера. Учений погодився не приймати будь-які федеральні гранти протягом трьох років, але поки це порушення виявили, інші науковці процитували його статтю принаймні 150 разів. У 2016 році іспанську дослідницю звільнили в зв’язку з підозрою в підробці результатів дослідження серцево-судинних захворювань.

У драматичнішому випадку Ендрю Вейкфілду, лікарю, який опублікував суперечливе дослідження про зв’язок вакцин та аутиз­му, у 2010 році відкликали його ліцензію в Сполученому Королівстві. Британські медичні установи заявили, що роблять це не тому, що лікар доводить суперечливу думку, а через те, що він порушив базові правила наукової поведінки в своєму дослідженні. Генеральна медична рада Великої Британії з’ясувала, що Вейкфілд «здійснював інвазивне дослідження дітей без етичного погодження, діяв усупереч клінічним інтересам кожної дитини, не розкрив фінансових інтересів і незаконно привласнив кошти». [117] Ян Ліпкін, «Божевілля антивакцинації не припиниться», Wall Street Journal online, 3 квітня 2016 року.

Як у випадку з Вордом Черчиллем, прихильники Вейкфілда заявляли, що він був жертвою полювання на відьом. Але дискредитоване дослідження — це не те саме, що неетична поведінка. Наприклад, Пітер Дюсберґ, один із провідних опонентів існування СНІДу, усе ще працює в Берклі попри звинувачення критиків, що він причетний до академічних правопорушень. Університет розглянув і відхилив ці звинувачення в 2010 році.

Але ніде правди діти: значна частина опублікованих наукових досліджень у найкращому разі сумнівна, а в найгіршому — підроб­лена. Звичайних людей це не дуже втішить, але ми взагалі дізнаємося про випадки таких порушень, бо фахівці з різних галузей їх помічають. Коли в дослідженні 2005 року науковців запитали, чи вони застосовували сумнівні дослідницькі практики, майже два відсотки з них зізналися, що брали участь у підробках, фальсифікаціях чи підміні даних принаймні один раз; 14 відсотків сказали, що були свідками такої поведінки колег. Третина науковців, відповідаючи на питання про порушення, які не можна класифікувати як відверту фальсифікацію, зізнавалися, що була залучена до сумнівних практик на зразок ігнорування досліджень, що суперечили їхнім. Більше 70 відсотків заявили, що були свідкам такої поведінки серед колег. [118] Див. Річард ван Ноорден, «Проблема політичної науки та етики досліджень», Nature online, 29 червня 2015 року; Браян Мартінсон, Мелісса Андерсон і Реймонд де Вріс, «Науковці, що погано поводяться», Nature 435 (9 червня, 2005): 737–738.