Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Більшість порушень лишається невидимою для звичайних людей, бо це дуже розмита категорія. На відміну від масштабного шахрайства, яке люди бачили у відомих фільмах на зразок «Ерін Брокович» або «Своя людина», більшість відкликань із наукових журналів стосується невеличких помилок чи хиб у дослідженнях із вузької тематики. Природничі науки, здається, уразливіші до таких проблем, але, імовірно, це тому, що дослідження в цій галузі простіше перевірити.

Звісно, природничі науковці можуть сказати, що відкликання в їхній галузі — це ознака професійної відповідальності та конт­ролю. Наукові, зокрема медичні журнали з найвищими рейтингами в галузі — наприклад, New England Journal of Medicine — схильні мати більші показники відкликань. Проте ніхто точно не знає чому. [119] Карл Ціммер, «Різке збільшення відкликання спонукає до заклику реформ», New York Times online, 16 квітня 2012 року. Може, через те, що більше людей перевіряють результати. Це було б відрадно. Можливо, так відбувається, бо більше людей роблять усе можливе, аби потрапити до престижного журналу (це вже було б невтішно). Також це може бути ефект публікації в знаному журналі: його читають більше, а тому існує вища ймовірність, що хтось спробує використати статтю для власної роботи й завдяки цьому помітить порушення і спростує його.

Золоте правило будь-якого дослідження — це можливість його повторення. Саме тому науковці користуються примітками: не для того, щоб уберегтися від плагіату (хоча й через це теж), а щоб їхні колеги могли пройти той самий шлях і подивитися, чи дійдуть подібних висновків. Коли ж науковці підтасовують дані, то буде складно відтворити їхні висновки. Це означатиме, що все дослідження сумнівне чи навіть сфабриковане.

Утім, подібна перевірка передбачає, що хтось таки візьметься відтворити це дослідження. Звичайне рецензування не передбачає повторення експериментів. Натомість рецензенти читають статтю, припускаючи, що основні стандарти дослідження та необхідні процедури були дотримані. Вони більше зосереджуються на тому, чи важлива тема, чи достатньо якісні дані й чи наведені докази підтверджують висновки.

Звісно, вимога повторення дослідження, здається, більше зорієнтована на точні науки на зразок хімії чи фізики. Суспільні науки, такі як соціологія чи психологія, покладаються на дослідження, що часто залежать від людини, тому їх важче відтворити. Точні науки можуть принаймні заявити, що мають прозоріші стандарти: коли фахівець стверджує, що певний вид пластику плавиться при 100° С, то будь-хто зі зразком такого самого матеріалу та пальником Бунзена зможе перевірити цей висновок. Коли сотню студентів просять узяти участь в опитуванні чи експерименті, усе значно складніше. Результати можуть залежати від часу, певного регіону чи бути викривленими в інший спосіб. Методологія має брати до уваги ці моменти, але єдиний спосіб дізнатися правду — це повторити експеримент.

Саме це якось вирішила зробити група дослідників із психології. Їхні результати щонайменше здивували. Як у 2015 році писали в New York Times, клопіткі зусилля відтворити сто досліджень, опублікованих у трьох провідних журналах із психології, призвели до результату, що більше половини їх не трималися купи в процесі відтворення.

Аналіз був здійснений психологами-дослідниками, і багато з них пожертвували своїм часом, щоб ще раз перевірити те, що вважали важливою роботою. (...) Дослідження, що перевірялися, сприймалися як частина фундаментальних знань, якими керуються науковці, щоб розуміти динаміку особистості, стосунків, процесів навчання та пам’яті. Психотерапевти й освітяни покладаються на ці дослідження, і той факт, що багато робіт виявилися під сумнівом, міг зробити менш достовірними наукові підстави їхньої роботи . [120] Бенедикт Кері, «Багато з результатів психологічних праць не такі надійні, як, уважається, ідеться в дослідженні», New York Times online, 27 серпня 2015 року.

Такий результат — підстава для хвилювання, але чи означає це все, що статті були підробкою? Сумнівні дослідження — це не те саме, що порушення, виявлені під час їх здійснення. Здебільшого проблема полягала не в тому, що повторення експерименту приводило до іншого результату, а в тому, що ці дослідження були по суті невідтворюваними. Це означає, що їхні висновки можуть бути корисними, але інші науковці не в силах знову зробити подібне.

Можливо, психологічні експерименти не такі вже й слабкі. Інша група науковців послідовно вивчала сам процес дослідження й дійшла висновку, за словами гарвардського вченого Ґарі Кінґа, що наука влаштована «абсолютно нечесно і навіть безвідповідально». Кінґ зауважив, що відтворюваність — це неймовірно важливе питання і науковці мають бути ним одержимі, а те, що «соціальні психологи все видумують — неправда». [121] Процитовано в Рейчел Ґросс, «Психологи критикують дослідження, що критикує галузь психології», Slate.com, 3 березня 2016 року. Увесь цей процес, включно зі спростуваннями, зараз там, де йому й належить бути — на сторінках журналу Science, де фахівці можуть продовжувати оцінювати всі аргументи й аналізувати їх.