Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

В останні місяці розвалу Радянського Союзу професор Массачусетского технологічного інституту Стівен Меєр виступав перед комітетом закордонних справ Сенату США. Американські політичні лідери, спостерігаючи за подіями в СРСР, переймалися безпечністю тисяч боєголовок радянської ядерної зброї, націленої на США. Меєр, один із провідних фахівців із військових справ СРСР свого покоління, сказав усім заспокоїтися: Горбачов під контролем. Натяки на збройний путч у Радянському Союзі, запевнив він сенаторів, що зібралися його послухати, були «чистим польотом фантазії». [114] Стівен Мейєр, «Свідчення перед Комітетом сенату з питань міжнародних відносин»: Теодор Карасік, Russia and Eurasia Armed Forces Review Annual 15, 1991 (Gulf Breeze, FL: Academic International Press, 1999), 348.

Меєр виступав шостого червня 1991 року. За дев’ять тижнів Горбачова скинули під час путчу, очоленого групою, до складу якої входили міністр оборони СРСР і голова апарату безпеки, КДБ. У Москві запанував хаос, коли на вулицях з’явилися танки. Хай там як, за рік після розвалу СРСР Меєр повністю облишив вивчення Росії та ядерної зброї і натомість почав досліджувати біологічне розмаїття, працюючи в різних комітетах відділу з питань рибних ресурсів і дикої природи в Массачусетсі аж до власної смерті в 2006 році.

Бялер і Меєр не були винятками. Як зауважив через кілька років історик Нік Ґвоздев, багато фахівців із радянських питань заміняли критичний аналіз реальних фактів тим, у що самі вірили чи хотіли вірити щодо СРСР. Два науковці з міжнародних відносин зауважили, що решта також все неправильно зрозуміла. «За їхніми ж стандартами, рівень академічної роботи був неприйнятний, — писали професори Річард Нед Лебов і Томас Ріссе-Каппен у 1995 році. — Жодна з наявних теорій міжнародних відносин не передбачала можливості, що така зміна могла статися». [115] Річард Нед Лебов і Томас Ріссе Каппен, «Вступ»: Річард Нед Лебов і Томас Ріссе Каппен, «Теорія міжнародних відносин і кінець холодної війни» (Нью-Йорк: Columbia University Press, 1995), 2.

Фахівці весь час помиляються. Наслідки таких помилок коливаються від легкого ніяковіння до змарнованого часу й грошей. У рідкісних випадках такі помилки можуть призвести до смертей чи навіть до міжнародної катастрофи. І все-таки фахівці постійно просять громадян довіряти їхнім судженням і вірити в те, що помилки не лише траплятимуться рідко, а й що експерти визнаватимуть їх і робитимуть для себе висновки.

Щодня обивателі не мають іншого вибору, окрім як довіряти фахівцям. Ми інтегровані в мережу соціальних та урядових установ, які передбачають, що спеціалісти є тими, ким мають бути, і можуть робити те, що, як запевняють, вони вміють. Університети, організації з акредитації, комісії з ліцензування, установи із сертифікації, державні інспектори та інші існують для того, щоб підтримувати такі стандарти. Загалом ці охоронці працюють добре. Нас шокує, коли читаємо, що некомпетентний лікар убив пацієнта, саме тому, що такі історії для країни, де в медицині без проблем працює понад мільйон лікарів щодня, дуже незвичні.

Щоденна довіра до професіоналів — це, проте, нудна необхідність. У буденному житті ми довіряємо іншим: віримо, що водій автобуса не п’яний, а працівниця ресторану мила руки. Але все дещо міняється, коли йдеться про довіру до фахівців у політичних питаннях. Казати, що ми довіряємо лікареві, аби він виписав правильні ліки, — не те саме, що доручити всім медикам знайти відповідь на питання, чи повинна Америка мати національну систему охорони здоров’я. Довіряти викладачеві коледжу вчити наших синів і дочок історії Другої світової війни — не те саме, що дати повноваження всім викладачам історії консультувати президента США щодо питань війни та миру.

Для таких масштабних рішень немає ліцензій і сертифікатів. Немає штрафів і звільнень, коли щось іде не так. Прямої відповідальності майже немає, саме тому звичайні люди так бояться впливу фахівців. В умовах демократії відповідальність несуть обрані чиновники, які можуть приймати чи відкидати поради експертів (до цього ми повернемося в останньому розділі). Але відповідальність — це те, що настає постфактум. Може приносити певне моральне задоволення знаходити відповідального, але звинувачення не зцілить поранених і не відновить мир. Як же експерти помиляються? «Дивовижно, — писала журналістка Салена Зіто, — спостерігати, як фахівці не орієнтуються в галузі, у якій вони є професіоналами». Для звичайних людей це більш ніж тривожно. Що можуть зробити громадяни, коли стикаються з помилками експертів, і як підтримати довіру до фахових спільнот? Що зобов’язані робити експерти, коли припустилися помилок, і як вони можуть залагодити стосунки з їхнім клієнтом, із суспільством загалом?