Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Адміністрація з питань ветеранів США, на яку вічно нападають і яка точно не найпопулярніша установа в Америці, марно намагалася зауважити, що згідно з масштабним дослідженням 2012 року, рівень самогубств серед ветеранів після 1999 року не надто змінився. Про це дослідження правильно писали в New York Times із заголовком «Поки кількість суїцидів у США зростає, відсоток ветеранів серед самогубць зменшується». У Washington Post дійшли протилежного висновку: «Адміністрація з питань ветеранів США з’ясувала, що більше ветеранів чинять самогубства». Неймовірно, що обидва заголовки стосувались того самого дослідження і в чисто фактичному сенсі були правильними.

Деякі з медіа взяли інтерв’ю у науковця, що здійснював дослідження, але його відповіді не надто вплинули на появу статей. «Існує уявлення, що ми зараз маємо справу з епідемією самогубств. Не думаю, що це правда, — казав Роберт Боссарте, епідеміолог, який працював над цим дослідженням. — Показники підвищуються по країні, і ветерани є частиною цього процесу». [108] Процитовано в Ґреґа Джаффе, «Дослідження Адміністрації з питань ветеранів з’ясувало, що більше ветеранів чинять самогубство», Washington Post online, 1 лютого 2013 року. Більшість авторів статей не переймалася цією цитатою і не додала до власних текстів важливі цифри про показники суїцидів по всій країні чи серед чоловіків такого самого віку, як молоді ветерани бойових дій. Інші професії також не порівнювали з військовими: можливо, тому що досить високі показники серед інших груп — наприклад, серед лікарів — дещо знизили б градус статті.

За викривленими даними з’явилася купа супроводжувальних статей про те, як кількість самогубств серед військових у 2012 році була більшою за число бойових утрат. Сенс цих публікацій полягав у тому, що для американських солдат тепер більш небезпечні вони самі, а не ворог. Невтішна картина, але є невеличка проблема: статистично це не має жодного сенсу. Твердження про те, що суїцидів більше, ніж бойових утрат, завжди буде правдою за визначенням у будь-якому році, коли США не залучені у велику кількість збройних сутичок.

Цей статистичний трюк можна виконати з будь-яким роком, коли немає численних бойових дій. Порівняйте кількість самогубств серед військових із бойовими втратами, скажімо, у кінці 1950-х. До честі видання Time, там вийшла стаття, що правильно описала це явище, під назвою «Самогубства серед військових перевищують бойові втрати — але тільки тому, що закінчуються війни». [109] Брендон Фрідман, «Суїциди серед військових перевищують бойові втрати — але лише тому, що війни закінчуються», Time online, 16 січня 2013 року. І знову ж таки, це мало бути очевидно для будь-кого, хто хоча б на мить про це задумався, і насамперед дивовижним є те, що Time чи будь-яке інше видання повинно було взагалі випускати про це цілу статтю.

Смисл цього всього в тому, що справді схвильовані темою ветеранів і самогубств люди, прочитавши статті, не дізнаються нічого про те, що відбувається з ветеранами. Але читачі думають , що дізналися, і допоможи, Господи, тому фахівцеві з будь-якої галузі, який насмілиться кинути тінь сумніву на це суспільне обурення чи навіть спробує пояснити цю тему в деталях. Ветерани божеволіють і чинять самогубства — і все. Зрештою, я читав про це в газеті .

Проблема в тому, чи можуть журналісти бути фахівцями з питань, про які пишуть, і якщо ні, то як експертам краще їм допомагати? Я не можу й не буду тут робити рекомендації, окрім висловлення надій, що молодші журналісти якимось чином здобудуть знання з тем, про які пишуть. Це загальна порада, бо я не надто хочу впадати в розказування іншим фахівцям, як їм виконувати свою роботу. Кажу це, повністю усвідомлюючи, що ніщо не зупинить людей від того, щоб посилатися на вибіркові джерела, не зважаючи на якість доступної інформації.

Але в мене є одне застереження для фахівців-журналістів і кілька — для споживачів інформації.

Фахівцям я пораджу: знайте, коли сказати «ні». Одні з найгірших помилок я робив, будучи молодим, коли не міг стриматися від того, щоб висловити свою думку. Здебільшого я мав рацію, гадаючи, що знаю більше, ніж журналісти та читачі, але смисл не в цьому: я потрапив у кілька ситуацій, яких волів би уникнути. Задля справедливості мушу сказати, що журналісти поважали мої погляди й передавали їх точно. Лише в кількох випадках я почувався хибно процитованим, але й тоді була повага до моєї принципової відмови виходити за встановлені мною межі. Це ваш, а не їхній обов’язок піймати цей момент.