Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Без жодних фундаментальних знань молоді автори не мають на що спертися, окрім журналістської освіти, здобутої в коледжі, яка, за словами Джоела Енґеля, — «процес перетворення на однорідну масу», що веде до конформізму. Навчальний заклад випускає журналістів, які «бачать те, у що вірять».

Таке відверте невігластво чи навіть професійне порушення може завдати фатальної шкоди окремим людям і спільнотам. Наприклад, у 2014 році видання Rolling Stone припустилося величезної журналістської помилки, розповідаючи про горезвісне групове зґвалтування в Університеті Вірджинії. Репортерка, націлившись на те, щоб знайти гучну історію про сексуальне насильство в елітному американському університеті, таки її відшукала. Редактори опублікували статтю з найстрахітливішими деталями. Уся історія, утім, швидко була спростована й виявилася фейком. Її наслідком була купа судових позовів і знищена репутація.

Журнал Rolling Stone урешті відрікся від цієї статті й попросив Колумбійську школу журналістики провести власне розслідування. Воно встановило, що Сабріна Ерделі та її редактори порушили основні правила журналістики й усе заради історії, яка, очевидно, була надто вже привабливою, щоб її ще й перевіряти. [106] Шейла Коронел, Стів Колл, Дерек Кравітц, «Розслідування Rolling Stone: “помилка, якої можна було уникнути”», Columbia Journalism Review online, 5 квітня 2015 року. Справа тяглася роками, і зрештою декан, яка фігурувала в цій історії (вона начебто не відреагувала на заяву про зґвалтування), виграла позов проти Rolling Stone за наклеп.

Стаття частково базувалася на заяві, що кожна четверта (іноді кажуть, кожна п’ята) жінка в американських коледжах і університетах потерпає від сексуального насильства. Такі заяви зробили можливими подібні фейки, тоді як ця статистика та дослідження, на якій вони базуються, самі по собі мають викликати сумніви. Як писала авторка Slate Емілі Йоффе в 2014 році, «твердження про кожну четверту мало б означати, що молодих американських студенток ґвалтують із такою самою частотою, як жінок у Конго, де зґвалтування використовувалось як засіб ведення війни». [107] Емілі Йоффе, «Виправлення зґвалтування в коледжі», Slate.com, 7 грудня 2014 року. Потім виявилося, що ще одне дослідження, на якому базуються такі заяви, охоплювало «чоловіків студентського віку», серед яких були й ті, кому виповнився сімдесят один рік. Середній вік опитаних був понад двадцять шість років, і жоден із них не жив на території коледжу. Але хто цим переймається? Така статистика зараз слугує більше девізом, аніж фактом, і кожен, хто на неї посилатиметься, звісно, скаже, що «чув це в новинах».

Схожа із статистикою про кожну четверту зґвалтовану студентку і ситуація із загальновідомою тепер заявою, яку регулярно повторюють в американських медіа, що показник самогубств серед ветеранів США бентежно високий через стрес від участі у двох великих війнах. «Двадцять два на день», що мало б значити двадцять два самогубства серед ветеранів кожні двадцять чотири години. Це стало мантрою ветеранських організацій та антивоєнних груп. В електронних і друкованих медіа з’явилися численні статті про епідемію самогубств ветеранів у 2013 році й пізніше з драматичними заголовками та фотографіями молодих чоловіків і жінок в уніформі, які вчинили самогубство. Мотив таких статей був зрозумілий: продовжена служба у збройних силах веде американських бійців до самогубств, а безсердечному уряду байдуже.

Коли я вперше побачив цю статистику, у мене був особистий інтерес у тому, щоб переглянути дослідження, на яких вона базується. Щодня я працюю з офіцерами, і багато з них були в бою. Крім того, я колишній консультант із запобігання самогубствам, із цим була пов’язана моя волонтерська служба в молодості. Як людина принаймні з деяким досвідом щодо запобігання суїциду, я переймався тими, хто позбавляють себе життя; як особа, що працює з військовими, переживав за своїх студентів і друзів; як науковця-суспільствознавця мене хвилювала статистика, що здавалася малоймовірною.

На жаль, у медіа я нічого знайти не міг. Звісно, вони були основною частиною проблеми. Це правда, що в ХХІ столітті ветерани чинять самогубство частіше, ніж раніше. Але частково це пояснюється тим, що всі чинять самогубство частіше через причини, про які епідеміологи все ще сперечаються, а ветерани є частиною цієї кількості. Ще більше заплутувало те, що дослідження, які вивчали самогубства серед ветеранів, брали до уваги всіх людей будь-якого віку, що колись служили в армії — від резерву до бойових підрозділів. Інакше кажучи, молода людина, яка щойно повернулась із зони бойових дій, і чоловік середнього віку, який тридцять років тому відслужив у місцевому підрозділі Національної гвардії, розглядалися як частина цієї нової «епідемії», якщо вони якоїсь миті вчинили самогубство.