Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Звісно, насправді в людей немає ненависті до медіа загалом. Вони ненавидять ті медіа, які розповідають новини, що їм не подобаються, або поширюють думку, із якою вони не погоджуються. Дослідження центру Pew у 2012 році зауважило, що дві третини американців переконані, що загалом новинні медіа часто ненадійні, але цей показник падає до менш ніж третини, коли людям ставили те саме питання про медіа, які вони «дивляться найбільше». [100] Пол Фаргі, «Наскільки упередженими насправді є медіа?», Washington Post online, 27 квітня 2012 року. Це, як зауважили багато оглядачів, схоже не те, як усі кажуть, що ненавидять Конгрес, хоча насправді це означає, що вони ненавидять усіх членів Конгресу, крім свого представника . Так само люди, що ненавидять медіа, усе ще дивляться новини або читають газети, якщо це джерела, яким вони довіряють.

В умовах демократії такий рівень цинізму щодо медіа отруйний. Усім громадянам, включно з експертами, потрібні новини. Журналісти передають нам інформацію про події та тенденції у світі, утворюючи резервуар фактів, які ми використовуємо як сировину для формування власних думок і поглядів. Ми маємо покладатися на судження та об’єктивність журналістів, тому що їхні репортажі — це зазвичай перше знайомство з подіями й фактами, про які ми раніше не знали. У всьому світі журналісти чудово виконують свою роботу, часто ризикуючи власним життям. І все-таки американці не довіряють інформації, яку ті надають.

Чи мають рацію глядачі та читачі, будучи такими недовірливими? Як професіонал у власній справі, я схильний вірити, що журналісти, будучи фахівцями у своїй галузі, знають, що роблять. Загалом я довіряю статтям і репортажам більшості журналістів. Також вірю, що редактори та продюсери, які їх найняли, знають, що роблять. Як і решта, я не маю освіти в журналістиці і не знаюся глибоко на більшості тем, про які читаю.

Питання компетентності постає й тоді, коли і журналісту бракує знань. Репортери, безсумнівно, можуть бути фахівцями. Деякі закордонні кореспонденти вільно говорять мовою регіону, у якому працюють, і мають глибокі знання про інші культури. Бувають журналісти, що самі є науковцями або мають достатню фахову підготовку. Є репортери з Капітолія, які можуть пояснити законодавчі процеси краще за деяких членів Конгресу.

І все-таки є журналісти, які думають, що є міст у Секторі Гази чи що Івлін Во був жінкою. Така обмеженість існує не тому, що ця галузь приваблює нерозумних, а через те, що в епоху, коли журналістикою стає все, а журналістами — хто завгодно, стандарти неминуче знижуються. Професія, на шляху до якої раніше були хоч якісь бар’єри, зараз відкрита для всіх, і результати такі, яких можна було очікувати, наприклад, відкривши для любительських проектів медицину, правоохоронні органи, авіацію чи археологію.

Сьогодні це частково провина «академізації» того, що колись було ремеслом. Раніше для писання некрологів, доповідей про нудні зустрічі в міськраді треба було закінчити школу, а тепер журналістика та комунікації — це програми вищої освіти. Ці кафедри випускають молодих людей із невеликими знаннями про теми, з якими ті працюватимуть. Процес навчання зосереджується на структурі статей, а не на звичках чи правилах професії. Багато зі студентів звикли ділитися своїми потаємними думками онлайн ще зі школи і не розуміють різниці між журналістикою і веденням блогу.

Водночас досвідчених журналістів потроху виштовхують із ньюзрумів, щоб звільнити місце молоді, яка знає, як генерувати кліки. Ось як описав це Дейл Магарідж, автор The Nation, у 2016 році:

Журналістика старої школи була ремеcлом, і журналісти старої закваски просто не сприймають сьогоднішній бренд персональної журналістики з його акцентом на веденні блогів, базуючись на роботі інших і піклуючись про постійну присутність у соцмережах. І керівництво дотримується цього упередження. Редактор одного великого національного видання, якому добре за сорок, зізнався мені, що уникає наймати на роботу старших журналістів, бо ті «застрягли в ментальності, коли робиться одна стаття на тиждень», і не хочуть користуватися соцмережами. [101] Дейл Магарідж, «Історії людей: що відбувається, коли ніхто вже не хоче друкувати їх слова?», Nation online, 2 березня 2016 року.

Зосередження ринку переважно на формі, аніж на змісті, прагнення швидкості в усьому та модні упередження сучасних університетів поєднуються, потроюючи силу дезінформації. Не дивно, що досвідчені автори на зразок Джоела Енґеля, колишнього автора New York Times і Los Angeles Times, нарікають, що для Америки було краще, коли журналістами були репортери, які ледве мали шкільний атестат.