Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

В основі такої лихої вдачі лежить хибне відчуття рівності та ілюзія егалітаризму, спричинена доступністю соцмереж. У мене є твітер і сторінка у фейсбуці, як і у вас, отже, ми з вами колеги, чи не так? Зрештою, якщо топовий репортер великої газети, дипломат зі Школи управління імені Кеннеді, науковець у дослідницькому госпіталі та ваша тьотя Роза з Невади всі є онлайн, то їхні погляди пробігають у вас перед очима як рівнозначні повідомлення. Кожна думка — це просто останній допис на сторінці.

В епоху соцмереж користувачі інтернету припускають, що всі однаково розумні та поінфомовані просто тому, що вони є онлайн. Кінокритик Ентоні Олівер Скотт у New York Times писав:

В інтернеті всі стали критиками: руйнівники компаній через відгуки на Yelp, дослідники Amazon і крикуни, що закликають у соцмережах до лайків і поширень. Пихатих, завжди підозрілих канцелярських нікчем на зразок мене змела цифрова анархія. Кому здалися ті жалюгідні скиглії, якщо є дружелюбний алгоритм, який, базуючись на ваших попередніх покупках, покаже те, що «вас також може зацікавити», а легіони фейсбук-друзів підтвердять мудрість вашого вибору? [75] Е. O. Скотт, «Усі критики. І так і має бути», New York Times Sunday Review online, 30 січня 2016 року.

Анонімність соцмереж спокушає користувачів вести дискусії так, ніби всі учасники рівні, наче це група колег із однаковим досвідом і освітою. Такий підхід мало хто застосовував би в реальному житті, але в інтернеті інтелектуальний нарцисизм пересічного коментатора зміщує норми, які зазвичай регулюють особисте спілкування.

Таке дивне поєднання відстані та зближення отруює розмову. Для притомної суперечки треба, щоб її учасники були чесними й мали добрі наміри. Реальна близькість живить довіру та взаєморозуміння. Ми ж не ходячий мозок, що обробляє розрізнені дані. Ми вислуховуємо іншу людину, покладаючись частково на численні візуальні та слухові сигнали, а не просто на потік слів. Викладачі особливо добре знають, наскільки різний вплив має матеріал, який вони давали дистанційно і в особистому спілкуванні, коли студент міг ставити питання, насуплюватися чи коли на його обличчі з’являвся вираз раптового осяяння.

Відстань та анонімність руйнують терпіння й презумпцію доброї волі. Швидкий доступ до інформації та можливість говорити без необхідності слухати в поєднанні з «клавіатурною відвагою», що дозволяє людям казати одне одному слова, яких вони ніколи не вимовили б віч-на-віч, убивають розмову. Як зауважив письменник Ендрю Салліван, частково це пояснюється тим, що в інтернеті все хитко, тому кожен учасник дискусії вимагає, щоб його сприймали на рівних з іншими.

Переважно живить таку ситуаці саме те, чим переймалися батьки-засновники щодо демократичної культури: почуття, емоції та нарцисизм заміняють докази, прикладні знання та громадянську активність. Так, часом випадкові раціональні думки все ще пролітають туди-сюди, але стало значно менше арбітрів, що могли б установити, які з цих думок справді правдиві, притомні та доречні. [76] Ендрю Салліван, «Демократіям настає кінець, коли вони надто демократичні», New York online, 1 травня 2016 року.

Твітер, фейсбук, редіт та інші соцмережі можуть бути майданчиками для притомних дискусій, проте надто часто подібні сайти стають прихистком для безкінечного потоку самовпевнених тверджень, хибної інформації та образ замість справжньої розмови.

Звісно, інтернет уможливлює спілкування між людьми, які інакше ніколи не зустрілися б. Інтроверти можуть казати, що майданчики на зразок редіта чи коментарі в онлайн-виданнях відкривають двері для спілкування з людьми, які раніше не хотіли вступати у відкриті дискусії взагалі. На жаль, якщо дозволити будь-кому висловлювати власні погляди, то будь-хто й буде це робити: саме тому так багато видань, включно з Toronto Sun і Daily Beast, закрили коментарі до своїх публікацій онлайн.

Таке спілкування не надто сприяє послабленню прив’язаності пересічного обивателя до хибної інформації. Насправді проблема може бути навіть серйознішою, ніж здається. Стикаючись із незаперечними доказами того, що вони помиляються, деякі люди ще завзятіше кидаються захищати свою думку замість того, щоб змиритись із власною помилкою. Це «ефект вогню у відповідь», коли люди подвоюють зусилля, щоб уберегти свої переконання, хай якими незаперечними будуть ознаки того, що ті хибні. [77] Серед інших Брендан Найген, дослідник Дармутського коледжу, здійснював протягом кількох років дослідження, чому люди посилюють свої позиції, коли їм доводять, що вони неправі. Джо Кіогейн, «Як факти стріляють у відповідь: дослідники знайшли неочікувану загрозу демократії — наш мозок», Boston Globe online, 11 липня 2010 року.