Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Інтернет, як писав Девід Даннінґ, загострює цю проблему численними способами і не в останню чергу тим, що спростування тупої ідеї вимагає озвучення її в процесі дискусії принаймні один раз. Для викладачів та інших фахівців — це мінне поле, адже вони ризикують підтвердити помилку, просто її повторивши:

Ще, звісно, існує проблема безупинної дезінформації в місцях, які, на відміну від аудиторії, складно контролювати — на зразок інтернету та новинних видань. У цих умовах Дикого Заходу найкраще взагалі не озвучувати популярні хибні судження. Вам не вдасться змінити думку людей, кажучи їм, що Барак Обама не мусульманин, тому що часто вони пам’ятають усе сказане, окрім головного слова «не». [78] Девід Даннінґ, «Усі ми впевнені ідіоти», Pacific Standard online, 27 жовтня 2014 року.

Фахівцям, що намагаються протистояти цьому впертому невігластву, може здаватися, що вони допомагають, але фактично експерти просто підливають оливи у вогонь. Це не допоможе, а тільки посилить полум’я.

Інтернет — це найбільший у людській історії анонімний засіб для спілкування. Здатність сперечатися на відстані та здешевлене відчуття рівності, до якого він призвів, роз’їдає довіру та повагу поміж нас усіх: як серед фахівців, так і серед обивателів. Будучи наодинці перед клавіатурою та збиваючись у зграї на сайтах і в онлайн-групах, які зосереджуються на підтвердженні будь-яких ідей, політично та інтелектуально мільйони американців загрузли у власних упередженнях. Соцмережі на зразок фейсбуку розширюють цю камеру відлуння. Як писала Меґан Макардл у 2016 році, «навіть якщо ми несвідомо блокуємо людей, які з нами не погоджуються, фейсбук сам фільтрує наші стрічки так, щоб ми бачили більше контенту, який лайкнули. А що ми лайкаємо? Людей і дописи, які поділяють наші думки». [79] Меґан Макардл, «Ваші оцінки виборів абсолютно неправильні», Forbes online, 14 квітня 2016 року.

Особливо це небезпечно тепер, коли соцмережі на зразок фейс­буку й твітеру стали основними джерелами новин та інформації для багатьох американців, а фахівці намагаються на власний ризик пробити цю броню політичної ізоляції та самовпевненого невігластва. Досить складно сперечатися навіть з однією людиною, яка щось не так зрозуміла, але спроби дискутувати з особою, що має в арсеналі «симпатичні» сайти як докази та легіони анонімних однодумців у соцмережах із такими самими хибними поглядами, відразу приречені. Тим часом професіонали, що наполягають на логіці, фундаментальних знаннях і базових правилах щодо джерел інформації, ризикують бути засудженими онлайн-користувачами ХХІ століття: останні скажуть, що фахівці — просто елітаристи, які не розуміють чудес Інформаційної доби.

Нехай сайти та інтернет-опитування ненадійні, але журналісти здатні докопатися до правди замість того, щоб утягуватися самим у цей вир. Журналісти все ще можуть служити арбітрами в цьому хаосі, застосовуючи ретельні інструменти розслідувань, покладаючись на надійні джерела та перевірку фактів.

А може, як побачимо в наступному розділі, і не можуть.

Знаєте, що шоколад може допомогти схуднути? Звісно, знаєте. Ви читали про це в газеті. Власне, ви могли про це читати в кількох газетах, і горе тому фахівцю, включно з лікарем, який насмілився б переконувати вас у протилежному. Зрештою, приховування чудотворних для зниження ваги якостей найсмачнішого продукту у світі дуже характерно для фахівців.

На щастя, німецький науковець Йоганнес Боганнон з інституту харчування та здоров’я написав статтю, яка була опублікована в журналі, а потім радісно переписана пресою по всьому світу, довівши те, про що ми так довго здогадувалися: шоколад справді корисний.

Тільки от Йоганнеса Боганнона не існує. Як не існує й інституту харчування та здоров’я. Журнал, що опублікував ту статтю, справжній, але, напевне, він не дуже переймається рецензуванням і редагуванням. «Йоганнес» Боганнон — це насправді журналіст на ім’я Джон Боганнон, який (за словами самого Боганнона) є «частиною команди ґонзо-журналістів [80] Ґонзо-журналістика — стиль суб’єктивної журналістики, коли репортер часто є безпосереднім учасником подій і описує їх емоційно, від першої особи та без претензій на об’єктивність. та одного лікаря», що хотіли «показати, як легко перетворити погану науку на гучні заголовки про харчові примхи». [81] Сара Каплан, «Як і чому журналіст надурив медіа, змусивши їх думати, що шоколад робить вас стрункішими», Washington Post online, 28 травня 2015 року.