Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

«Якщо хтось спробує покладатися на сторінку у Вікіпедії, шукаючи надійну інформацію про хімічну зброю зарин, то буде дезінформований напівправдивими розмитими висловами, які не були підтверджені жодними надійними джерелами. Деяка інформація на сторінці у Вікіпедії в певному сенсі достовірна, але сформульована так, що може скластися хибне враження. Інші твердження просто неправдиві».

Кашета додав, що витратив чимало годин після застосування зарину в Сирії в 2013 році на виправлення хибної інформації про цю речовину, і багато з тих даних, безсумнівно, походили з помилок і напівправди, що містяться на відповідних сторінках у Вікіпедії.

Людям бракує розуміння, що Вікіпедія й інші онлайн-ресурси та мудрість натовпу загалом — це не просто складання докупи псевдофактів чи випадкових припущень. Факти не говорять за себе. Джерела на зразок Вікіпедії цінні для базових даних як альманах, що постійно оновлюється, але з них небагато користі, коли йдеться про складніші теми.

Натовп може бути мудрим. Проте не все можна довірити на його розсуд. Інтернет створює хибне відчуття, що думка багатьох людей рівнозначна факту. Але розуміти, як вірус передається від однієї людини до іншої — це не те саме, що робити припущення, скільки мармеладок у склянці. Комік Джон Олівер нарікав, що не треба збирати думки про факт: «Ви можете організувати опитування про те, яке число більше — 15 чи 5, або чи існують сови, або чи є капелюхи».

Так само й політика — це не настільна гра на передбачення, а довгострокові рішення, що базуються на уважному розгляді їхньої вартості та альтернатив. Намагаючись зорієнтуватися, дрейфуючи у складних політичних водах, немає сенсу просити натовп робити наосліп короткострокові припущення про певні події. Питати, чи застосує Башар Ассад у певний момент хімічну зброю в Сирії в 2013 році — це те саме, що робити ставку на один колір, граючи в рулетку. Це питання «так-або-ні», і в певний момент ви або виграєте, або програєте. Це не те саме, що питати, чому Башар Ассад може застосувати хімічну зброю. Дилема «Що має робити Америка, якщо Башар Ассад застосує хімічну зброю?» взагалі на відстані світлових років від таких питань. Інтернет, проте, змішує всі ці три питання й перетворює будь-яку складну проблему на опитування з простими варіантами відповіді, пропонуючи швидкі рішення.

Ця легкість, із якою люди можуть обговорювати такі проблеми й навіть іноді робити про них правильні припущення, тоді як фахівці часом помиляються, призводить до ще одного рівня антиінтелектуальної броні, якою обивателі захищаються від добре поінформованих експертів.

Будь-яке навчання вимагає терпіння та здатності слухати інших. Утім, інтернет і соцмережі роблять нас менш поблажливими та більш схильними до суперечок. Люди, перебуваючи онлайн, як і в житті, збиваються в камери відлуння, [73] Камера відлуння — поняття з теорії медіа, яке описує ситуацію, коли певні твердження й переконання циклічно повторюються в закритій системі однодумців, заглушаючи будь-які протилежні думки. віддаючи перевагу розмовам із тими, з ким погоджуються. Письменник Білл Бішоп у книжці 2008 року назвав це «великим сортуванням», зауважуючи, що американці зараз обирають жити, працювати й соціалізуватися з людьми, схожими на себе за всіма ознаками. Те саме відбувається і в інтернеті.

Ми не лише асоціюємо себе з людьми, схожими на нас, а й активно розриваємо зв’язки з рештою, особливо в соцмережах. У дослідженні центру Pew від 2014 року були отримані результати, що ліберали більш схильні блокувати та видаляти з друзів осіб, із якими вони не погоджуються, аніж консерватори. Так відбувалося переважно тому, що консерватори вже були схильні тримати у своїх онлайн-колах менше опонентів. (Або як ішлося в огляді цього дослідження у Washington Post, консерватори мають «нижчий рівень ідеологічного різноманіття у своїй онлайн-екосистемі»). [74] Андреа Пітерсон, «Ліберали ймовірніше видалять вас із друзів через політику — як онлайн, так і офлайн», Washington Post online, 21 жовтня 2014 року. Ліберали були дещо більш схильні розривати дружбу в реальному житті через політику, але загальна тенденція полягала в ідеологічній сегрегації, адже тепер можна розірвати дружбу в один клік, без особистої дискусії.

Оце небажання вислуховувати інших не лише робить нас менш приязними в спілкуванні один з одним загалом, але й погіршує нашу здатність мислити, переконливо сперечатись і сприймати виправлення, коли помиляємося. Якщо ми не здатні навести ланцюжок доводів уже за кілька кліків мишкою, це означає, що ми не можемо витримати найменшого виклику власним поглядам чи ідеям. Це небезпечно, бо така ситуація ставить під сумнів роль знання й фаховості в сучасному суспільстві і роз’їдає базову здатність людей уживатися разом в умовах демократії.