Эрик Берн - Ігри, у які грають люди

У будь-який момент людська істота залучена до одного або кількох із нижчеописаних класів поведінки:

Клас I.Внутрішньо запрограмована (археопсихічна). Аутична поведінка.

Групи:

а) Мрії.

б) Фантазії.

Сімейства: I. Зовнішні фантазії (виконання бажань). II. Аутичні транзакції, неадаптовані. III. Аутичні транзакції, адаптовані (з непсихічним програмуванням).

в) Несвідоме блукання душевнохворого.

г) Маячна поведінка.

д) Мимовільні дії.

Сімейства: I. Тики. II. Манеризми. III. Парапраксиси.

є) Інші.

Клас II.Запрограмована на ймовірність (неопсихічна). Реальна поведінка.

Групи:

а) Види діяльності.

Сімейства: I. Професії, навички й т. ін. II. Спорт, хобі й т. ін.

б) Процедури.

Сімейства: I. Обробка даних. II. Техніки.

в) Інші.

Клас III.Соціально запрограмована (частково екстеропсихічна). Соціальна поведінка.

Групи:

а) Ритуали та церемонії.

б) Розваги.

в) Операції та маневри.

г) Ігри.

Підгрупи: А. Професійні ігри (кутові транзакції). Б. Соціальні ігри (двобічні транзакції).

д) Близькість.

За цією схемою ігри, які ми обговорювали, класифікуються як поведінка класу III, соціально запрограмована; група (г) Ігри; підгрупа Б. Соціальні ігри.

Близькість – «кінець схеми» – є фінальною класифікацією та частиною життя, вільного від ігор.

Читач повинен мати змогу причепитись (але не насміхатись) до цієї класифікації. Її включили до книги не тому, що вона подобається авторові, а тому, що вона є більш функціональною, реальною і практичною, на відміну від інших систем, і може бути кориснішою для тих, хто любить або потребує таксономії.

Назва цієї гри «Сполох»: «Батько приходить додому з роботи й прискіпується до доньки, яка відповідає йому нахабно. Або донька поводиться нахабно, провокуючи батька причепитись до неї. Гучність розмови набирає обертів, і сутичка стає гострішою. Результат залежить від того, хто володіє ініціативою. Існує три можливості: (а) батько йде в спальню і грюкає дверима; (б) донька йде в спальню і грюкає дверима; (в) батько та донька ідуть до своїх спалень і грюкають дверима. У будь-якому разі гра „Сполох“ закінчується грюканням дверима. „Сполох“ пропонує болюче, ефективне рішення сексуальних проблем, які виникають між батьками та доньками-підлітками у деяких родинах. Зазвичай вони можуть жити разом в одному будинку лише тоді, коли гніваються одне на одного. Так, грюкання дверима підкреслює те, що вони мають різні спальні».

Так пише доктор Ерік Берн, п’ятдесятип’ятирічний психоаналітик із Сан-Франциско, у своїй невеликій науковій праці, що має назву «Ігри, в які грають люди». Доктор Берн, улюблені журнали якого – це «Science» та «Mad Play», улюблені книжки – «Куззілбаш» та «Розквіт помсти Гінзбурга», відвідав психіатричні клініки у тридцяти країнах світу, платячи за дорогу тим, що вигравав у покер. Його книга «Ігри, в які грають люди» побачила світ минулого серпня, першим «пробним» накладом 3000 примірників.

З того часу було продано близько 41 000 примірників, і це не дивно. Ця книга – блискучий, захоплюючий і чіткий каталог психологічних вистав, у яких люди беруть участь знову і знову. Хтось створює банальне соціальне порушення, аби лише отримати таємне задоволення, – таке явище доктор Берн називає грою.

Наприклад, у першому ході гри «Спробуй та збери» гравець бере великий кредит, який виплачує дуже довго. (До речі, це гра, якої, за словами автора, діти навчаються у батьків.) Наступні ходи – це погрози у стилі дешевої комедії та переслідування, якими насолоджуються неплатники. Фінал, коли боржник або збирає гроші, або поступається, часто веде до раунду іншої гри, наприклад «Попався, сучий сину» або «Чому все це сталося зі мною?».

Доктор Берн описує 101 гру на 186 сторінках, тобто він такий же продуктивний, як і Хойл. Така економія місця можлива лише тому, що всі ці теми знайомі нам, та й автор дає їм строкаті промовисті назви: «Вдар мене», «Якби не ти», «Я тільки намагаюсь допомогти тобі», «Ви дуже чуйні», «Дерев’яна нога», «Тюхтій», «Давай швидко розберемося з Джої». Він вшановує Стівена Поттера («Мистецтво гри», «Мистецтво самозвеличення» і т. ін.) як піонера у цій сфері. Але він відкидає Поттерівські примхи, щоб зауважити, що з іграми треба поводитись, як із бомбою під час розмінування. Чому? Тому що можливі фінали деяких ігор – це розлучення, убивство або самогубство.