Эрик Берн - Ігри, у які грають люди

Тепер перейдемо від загальної тези до конкретних прикладів. Деякі грабіжники виконують свою роботу без зайвих рухів. У ПтК грабіжник залишає свою «візитку» у вигляді безглуздого акту вандалізму, наприклад спорожняється на дорогий одяг. Професіональний грабіжник банків, згідно з рапортами, вживає всіх можливих заходів, щоб уникнути насильства; грабіжник банку в ПтК тільки й шукає привід, щоб вихлюпнути свій гнів. Як і будь-який професіонал, професіональний злочинець любить, щоб його робота була настільки чистою, наскільки дозволяють умови. Злочинець у ПтК змушений випустити пару під час роботи. Справжній мастак ніколи не візьметься до «роботи», поки не захистить себе від можливих сутичок із законом; а гравець готовий «голими руками» протистояти закону. Справжні професіонали по-своєму добре знають гру ПтК. Якщо член угруповання виявляє забагато інтересу до гри й ставить під загрозу роботу, та якщо він хоче попастись, вони вживають заходів, щоб цьому запобігти. Можливо, саме тому, що професіонали не грають у ПтК, їх так рідко можна спіймати, а отже, рідко можна дослідити під соціологічним, психологічним і психіатричним кутами зору. Те саме стосується азартних гравців. Тож більшість наших клінічних знань щодо злочинців та азартних гравців стосується саме гравців, а не професіоналів.

Клептомани (на відміну від професіональних крадіїв) є прикладом того, як широко розповсюджена ПтК. Цілком імовірно, що дуже значний відсоток мешканців Заходу грають у ПтК принаймні у фантазіях. І саме через це газети з такими статтями добре продаються. Ця фантазія часто має вигляд «ідеального вбивства», що є найскладнішою грою та полягає у повній перемозі над поліцією.

Варіаціями ПтК є «Аудитори та крадії», в яку казнокради грають за тими самими правилами та із тією самою винагородою; «Митники та крадії», в яку грають контрабандисти, й т. ін. Особливий інтерес становить кримінальна варіація «Зали судових засідань». Незважаючи на всі запобіжні заходи, професіоналів іноді затримують та віддають під суд. Для нього «Зала судових засідань» – це процедура, яку він здійснює за вказівками своїх юридичних радників. Для юристів, якщо вони компульсивні переможці, «Зала судових засідань» – це, по суті, гра з присяжними, мета якої полягає у перемозі, а не в програші. Значною частиною суспільства така гра розглядається як конструктивна.

Антитеза. Вона стосується кваліфікованих криміналістів, а не психіатрів. Судова влада та поліція – не антитезні, але вони виконують свою роль у грі згідно з правилами, створеними суспільством.

Однак варто звернути увагу на одну річ. Науковці-криміналісти можуть жартувати, що деякі злочинці поводяться так, ніби насолоджуються гонитвою та хочуть, щоб їх спіймали або могли здогадатись про таку ідею та розважливо домовитись. Але вони не хочуть враховувати цей «академічний» чинник як вирішальний у їх «серйозній» роботі. По-перше, не існує жодного способу викрити цей елемент стандартними методами психологічного дослідження. Тому дослідник повинен або пропустити важливий момент, використовуючи стандартні інструменти дослідження, або змінити свої інструменти. Річ у тім, що ці інструменти поки що не допомогли вирішити жодну з проблем криміналістики. Тому дослідники могли б відмовитись від старих методів і спробувати вирішити проблему по-новому. Поки ПтК розглядатиметься як цікава аномалія, а не сутність проблеми, дослідники в галузі криміналістики матимуть справу із дурницями, доктринами, незначними деталями та питаннями, які не стосуються справи [36] Фредерік Уайзман у «Psychiatry and the Law: Use and Abuse of Psychiatry in a Murder Case» ( American Journal of Psychiatry. 118: 289–299, 1961) надає чіткий і трагічний приклад жорсткої форми «Поліцейських та крадіїв». Ідетсья про 23-річного чоловіка, який застрелив свою наречену, а потім здався поліції. Влаштувати це було нелегко, адже поліція не вірила в його історію, незважаючи на те що він повторював її чотири рази. Пізніше він сказав: «Просто мені здалося, що мені судилося закінчити життя на електричному стільці. Якби це було так, як було, то зараз буде, як буде». Автор каже, що очікувати, коли присяжні зрозуміють складне психіатричне свідчення, яке було запропоновано під час судового розгляду на технічному жаргоні, було б фарсом. У термінах гри центральне питання можна визначити таким чином: дев’ятирічний хлопчик вирішує (з причин, чітко вимовлених у суді), що він закінчить життя на електричному стільці. Він проводить залишок свого життя, прямуючи до своєї мети та використовуючи свою дівчину як мішень. .