Эрик Берн - Ігри, у які грають люди

Це завершує аналіз формальних особливостей ЯНТ. З метою подальшого уточнення процедури варто звернутись до аналізу гри «А чому б тобі не – Так, але», яка є найбільш поширеною грою на вечірках, засіданнях комітетів та групах психотерапії у всьому світі (див. с. 156).

Із сучасної точки зору, виховання дітей може розглядатися як навчальний процес, під час якого дитина вчиться, в які ігри і як варто грати. Вона також вчиться процедур, ритуалів та розваг, які відповідають її місцевій соціальній позиції, але вони менш значущі. Її знання і вміння в процедурах, ритуалах та розвагах визначає, які можливості будуть їй доступні; але її ігри визначають використання цих можливостей та результати ситуацій, на які вона має право. Як елементи сценарію або несвідомого плану життя улюблені ігри також визначають її долю (знову ж таки за інших рівних умов): винагороду за шлюб і кар’єру, обставини смерті.

Коли сумлінні батьки приділяють значну увагу навчанню своїх дітей процедур, ритуалів та розваг, що відповідають їхнім позиціям, обираючи підхожі школи, коледжі та церкви, вони, як правило, не звертають уваги на ігри, які утворюють основну структуру для емоційної динаміки кожної сім’ї і яких діти навчаються за допомогою досвіду в повсякденному житті з ранніх місяців життя. Схожі питання обговорювалися протягом тисяч років досить узагальнено та безсистемно, хоча в сучасній ортопсихіатричній літературі спостерігалась тенденція до більш методичного підходу; але без концепції гри існувала лише маленька можливість послідовного дослідження. Представникам теорій внутрішньої індивідуальної психодинаміки не вдалося задовільно вирішити проблеми людських взаємин. Ці поведінкові ситуації вимагають звернення до теорії соціальної динаміки, яка не може існувати виключно на основі розгляду індивідуальних мотивів.

Оскільки є невелика кількість добре підготовлених фахівців у сфері дитячої психології та дитячої психіатрії, які також навчені аналізу ігор, спостереження виникнення ігор є рідкісними. На щастя, наступний епізод відбувся у присутності добре освіченого спеціаліста з транзакційного аналізу.

Семирічний Тенджі страждав від болю у животі за обіднім столом і попросив дозволу вийти з-за столу. Його батьки запропонували йому прилягти. Його молодший брат Майк, якому було три роки, сказав: «У мене теж болить животик», швидше за все очікуючи на той самий результат. Батько дивився на нього протягом декількох секунд, а потім відповів: «Ти ж не хочеш грати у цю гру, чи не так?» Після чого Майк розсміявся і сказав: «Ні!»

Якби це був побут людей, які нервували через їжу та кишечник, стривожені батьки також відправили б Майка до ліжка. Якби Майк і батьки повторили цю гру кілька разів, можна було б передбачити, що гра стала б частиною характеру Майка, адже це змушувало батьків співпрацювати з ним. Щоразу, коли він жадав привілеїв, які надавали іншим, він би використовував хворобу, щоб отримати такі самі привілеї. Прихована транзакція тоді полягала б у такому: (соціальний рівень) «Я погано почуваюся» + (психологічний рівень) «Ви повинні надати привілей і мені». Майка, проте, врятували від такої іпохондричної кар’єри. Можливо, він у підсумку закінчить ще гірше, але питання не в цьому. Питання в тому, що гра в момент зародження була припинена питанням батька й відвертим визнанням хлопчика, що він грає.

Це досить ясно показує, що маленькі діти свідомо розпочинають ігри. Після того як вони стають закріпленими моделями стимулу та реакції, їх походження губиться в тумані часу, а їхня прихована природа затьмарюється соціальним туманом. І те, і інше можна визначити лише за відповідних обставин: походження за допомогою тієї чи іншої форми аналітичної терапії, а прихований аспект – з антитезою. Повторний клінічний досвід у цьому напрямку свідчить про наслідувальний характер ігор та про те, що вони спочатку налаштовані на Дорослий (неопсихічний) аспект особистості дитини. Якщо Я-стан Дитини може відродитись у дорослого гравця, психологічна схильність цього сегмента (Дорослий аспект Я-стану Дитини) впадає в очі, а його майстерність у маніпулюванні людьми викликає такі заздрощі, що в розмовній мові його називають «Професор» (психіатрії). Отже, в психотерапевтичних групах, які концентруються на аналізі ігор, однією з найскладніших процедур є пошук маленького «Професора» в кожному пацієнті, чиї ранні пригоди у створенні ігор у віці від двох до восьми років вислуховуються із захопленням і часто, якщо гра не трагічна, із задоволенням і навіть веселощами, а отже, і сам пацієнт може оцінити себе та задовольнитись. Зробивши це, він стає спроможним подолати шлях відмови від того, що може бути невдалою моделлю поведінки, та стати щасливішим.