Франка Паріанен - Гормони. Як тестостерон, ендорфіни і Ко впливають на наше життя

Головна відмінність між опіумом ззовні та опіумом зсередини в тому, що ваше тіло знає, коли зупинитися. Якоїсь миті рівень ендорфіну стабілізується так89, що під час марафону зростатиме не більше, ніж під час короткої велосипедної прогулянки. Після фізичних вправ він спадає досить швидко (хоча після марафону – таки повільніше, ніж після крутіння педалей). Саме тому після пробіжки ви так рідко повертаєтеся додому в ейфорії, але натомість з високою мотивацією сідаєте за податкову декларацію. І це добре. Трішки поборотися з болем – це ж нормально, водночас тіло таки вимагатиме від вас енергії, яку видало вам у кредит. Ось тоді справи кепські, якщо чек не оплачено. Саме тому рекомендують не бігти все далі й далі, поки нас несуть ендорфіни і Ко. («Чорт забирай, невже ми й далі від когось тікаємо? Мусимо визнати, той ведмідь знає, чого хоче».)

Навіть якщо нашому тілу не хочеться від нудьги закидатися наркотиками, то ми запросто можемо йому в цьому допомогти. А саме коли знаходимо ті чудернацькі способи і шляхи вмикати цей сигнал тривоги й обводити ендорфіни довкола пальця. Від банджі-джампінгу до поїдання гострого чилі. («Увага! Увага! Горить рот!») Краще виділяти ендорфіни, поки не потрапимо до безпечного місця! 90,91,92 Навіть біль під час акупунктури здатен розбудити ендорфіни. 93 Проте будь-яке задоволення наприкінці загрожує звиканням, а подеколи й ломкою. 94Спершу цілком достатньо пробігти комфортним темпом одне невеличке коло, а потім замало й півмарафону, щоб почуватися добре. Але від цього ніхто не застерігає.

Підсумовуючи, зазначимо, що ендорфіни зменшують біль, щоб ми могли сконцентруватися на тому, що зараз важливіше – байдуже, чи нас жене вперед якась нагальна потреба, чи ведмідь. Проте ідея насправді зовсім інша: солодкий смак не стає інтенсивнішим, жодні бажання не збуваються. Навпаки, ми стаємо загальмованими. Система стресу приглушує будь-яку насолоду, а разом з нею і список наших бажань. 95 Її справді зараз мало обходить те, чого ми прагнемо. Головне – вижити.

У принципі – цілком логічно: якщо ви ховаєтеся за диваном від грабіжника, а на задньому тлі з екрану долинають звуки розіграшу лото – чи дуже це вас зараз цікавитиме?

Те, що ваша вісь нагород у нокауті, ви помічаєте по тому, що нічим не захоплюєтеся. Орієнтована на стрес фракція VTA -нейронів вмикає стан паніки, реагує на все вигуком «А-а-а-а-а-а!» і стримує позитивні нейрони від занять альтернативними темами.

Під дією кортизолу і стресу ми вважаємо наші здобутки тільки наполовину визначними, а якоїсь миті ми взагалі завмираємо, як кролик, що побачив змію. Чудове нагадування про те, що без дофаміну ми, власне, не розпочинатимемо жодного руху.

Але якщо нараз спадають оберти внутрішнього двигуна, то як тоді Джульєтте таки вдається застрибнути в потяг? Чому ослаблена вісь винагород не веде до флегматичного зітхання, коли ви фарбуєте меблі з Ikea в чорний колір?

Бо відсутність мотивації – це теж рішення! Навіть у найнебезпечнішому середовищі вам доведеться час від часу покидати гніздо – щонайпізніше, коли забурчить у животі. Ось чому вісь винагород і стресові реакції тісно взаємопов’язані.

Чергування страху й імпульсу належить до наших улюблених стратегій у поводженні зі стресом. Якщо не допомагають аварійні виходи – а під час стресу на роботі таке трапляється рідко, та й то ненадовго – тоді система винагород може покликати кору мозку, щоб опанувати ситуацію. Якщо ж план із самозаспокоєння не спрацьовує, наприклад, через те, що ваша кора недостатньо стресостійка (і на тому дякуємо), тоді ми намагаємося дати осі винагород хоча б якісь інструменти. Згодиться все, що зможе зробити її достатньо сильною, щоб відтягти нашу увагу від страху й паніки.

Універсальний метод усіх розгублених батьків, дитина яких горланить, бо має якесь нездійсненне бажання: знайти задовільний замінник. М’яку іграшку-динозавра. Чи чудернацький брелок, який світиться і різко пищить, що аж нерви беруть. Будь-що. Кожен засіб добрий, якщо обіцяє хоч ненадовго змусити замовкнути надокучливі нейрони зі своїм «А-а-а-а-а!». Це стосується і нас, дорослих: адже таки знайдеться щось, чим зможемо підгодувати нашу систему винагород. Секс, наркотики, рок-н-рол або дуже жирна їжа. Наша система стресу боїться загибелі, але зате у нас є ром. Панічний відділ VTA – причина того, чому ми поєднуємо дурні відчуття з іще дурнішими копінг-стратегіями, а тригерами нашої пристрасті стають не лише ковбой Marlboro і шприци, а й фотографії вашого шефа.