Франка Паріанен - Гормони. Як тестостерон, ендорфіни і Ко впливають на наше життя

Якщо ваша імунна система отримує від гормонів повідомлення про стрес і драматичні події, вона перетворюється на Рембо, ухвалює швидкі рішення й намагається самостійно витягувати з себе кулі – за допомогою розкладного ножа й ременя між зубами. Вона забезпечує гарячку, блювання і втому. Усе, що нам потрібно, щоб позбутися від злих чужорідних тіл. У довгостроковій перспективі з цього користі мало, але інтерлейкіну зараз на це начхати. Його робота – зробити так, щоб нам було погано доти, поки не стане краще.

З тією ж метою, наприклад, він пригнічує гормони щитоподібної залози Т3 і Т4. Бо навіщо розвивати мозок, якщо ми взагалі не знаємо, чи ще залишилася у нас перспектива будь-якого розвитку? Тепер ми знаємо: ви можете донесхочу купувати собі крем Q10, щоб переналаштувати щитоподібну залозу – але якщо через стрес вона і без того малопродуктивна, то вам не допоможе жоден крем на світі.

Насамкінець інтерлейкін 6 запускає ще одну теоретичну петлю безкінечності: він стимулює вісь НРА, занурюючи нас у ще більший стрес.

Якщо вам пощастить, ви більше не відчуватимете якихось тілесних симптомів. Адже до внутрішніх проблем, до яких зараз нема діла системі стресу, належить також ваш біль.

– Трясця, трясця, трясця, трясця!

Джульєтте вистрибує з-за повороту, мало не втративши рівновагу, коли з її лівої руки спав рюкзак, а з правої – фотоапарат. У проході дверей потяга стоїть Лео з двома великими сумками й енергійно махає: «Швидше-швидше-швидше!» Так, начебто помахи хоча б колись комусь допомогли пришвидшитися. Джульєтте, задихаючись, кидається уперед. «Дзень-дзелень». Її очі небезпечно зволожуються, коли вона чує звук зачинення дверей. Дівчина одним стрибком рухається вперед і пролітає вихором крізь усе менший дверний прохід. У повітрі ще встигає виставити наперед камеру, щоб її не затисло. Вдалося! «Бух». Джульєтте з гуркотом приземляється на підлогу (координація ніколи не була її сильною стороною). Дівчина стогне:

– Хух! Я вже думала, що двері мене просто задавлять і я висітиму по той бік, без тебе і сумок.

Лео киває на знак згоди.

– Ти справді була на волосину від цього. Але пробіжка видалася на славу. Як твоя кісточка?

Джульєтте завмирає. Її погляд мандрує вниз до усе ще забинтованої стопи.

– Ау-у-у-уч.

Байдуже. Їм вдалося. Тільки подумати, що б було, якби їм довелося чекати на наступний потяг! Хоча однаково. Вони нахапали більше повітря, ніж є в найбільшій пачці чипсів. Але годі: це вже в минулому.

Тим, що Джульєтте зараз не стовбичить на вокзалі, а їде у поїзді на літак, варто завдячувати насамперед ендорфінам. Зазвичай її тіло навіть не розглядає можливості бігу в твердих, високих черевиках для мандрівок. Із вивихнутою кісточкою – і поготів. Але воно пішло на такий крок, адже ендорфіни запустили свою анестезійну дію: не тільки винагорода, а й стрес здатні зменшити біль. 85,86

Кілька рецепторів, запущених у спинному мозку, – і Джульєтте більше не відчуває болю в закривавленій п’яті. Щоб так відбувалося, нашою віссю винагороди керує не лише дурман, а й кров, піт і сльози. Це все вплив мигдалини, ключової інстанції нашого мозку, яка працює в межах градації «важливо-неважливо-загрозливо».

Якби ендорфіни знали, що «стовбичити дві години на вокзалі» не небезпечно для життя, то вони, найімовірніше, ухвалювали б інші рішення. Але мозок сказав «стрес», і рецептори сприйняли цю інформацію на свою адресу. Адже стрес – це кодове слово, яке викликає їх під час форс-мажорів. Це їхня робота – змушувати нас іти далі, навіть тоді, коли ми більше цього не хочемо. Коли за нами женеться ведмідь (або вбивця з сокирою – вибирайте самі); коли ми поранені, стікаємо кров’ю, виснажені і взагалі незадоволені перебігом подій або – коли нам справді дуже-дуже треба сісти в цей потяг, навіть якщо доведеться пожертвувати п’ятою. Коли ти думаєш, що більше не можеш, аж тут раптом відкривається друге дихання, то будь певен, що це – ендорфіни.

Звісно ж, ця система не призначена для тривалого використання. Це радше невеличкий аванс із ломбарду щастя. Позичена енергія, яка допомагає пережити день, щоб побачити ранок. У спорті те саме відчуття називають «Runner’s High»: воно настає тоді, коли навантаження завелике і ви себе запитуєте: може, час змінити вид спорту? І якраз тоді у вашому тілі щось пробуджується й гукає: «Постривай! Ти що, втікаєш?» Або: «Ти серйозно? Ми збираємося побити особистий рекорд?» 87 Зрештою, нагорода і покарання однаково змушують ендорфіни бити фонтаном. Біг як самоціль природа вважає такою ж чудернацькою затією, як і ви. Приблизно через 20 хвилин і при близько 70 відсотках потужності поглинання кисню, фонтанує ендорфінно-канабіноїдний коктейль 88. Ось тобі й поколювання в боці! Зараз ви могли б обійняти світ! І могли б пробігти ще більше! Тож: run, Forrest [30] Біжи, Форресте! ( англ. ) – цитата з фільму Роберта Земекіса «Форрест Ґамп». !