Джаред Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Фінська криза (розділ 2) вибухнула в результаті масштабної агресії Радянського Союзу проти Фінляндії 30 листопада 1939 року. Надалі у Зимовій війні ця країна, фактично залишившись без союзників, зазнала серйозних втрат, проте змогла зберегти свою незалежність у протистоянні з СРСР, чиє населення переважало населення Фінляндії у співвідношенні 40 до 1. Двадцять років потому я провів у Фінляндії ціле літо, спілкуючись із ветеранами тієї війни, а також із вдовами та сиротами. Спадщина Зимової війни стала виразною вибірковою зміною, яка перетворила Фінляндію на безпрецедентну мозаїку, на суміш суперечливих елементів: маленької заможної ліберальної демократії, зовнішня політика якої полягала в тому, щоб у будь-який спосіб заслужити довіру відсталого й злиденного гіганта — радянської диктатури. Така політика вважалася ганебною і засуджувалася як «фінляндизація» численними представниками інших країн, які не могли зрозуміти історичні причини цього вибору. Один із найбільш емоційних моментів мого літнього перебування в Фінляндії пов'язаний з епізодом, коли я необдумано висловив схожі погляди ветерану Зимової війни, а він у відповідь стримано й чемно пояснив мені той гіркий урок, який засвоїли фіни, коли інші країни відмовили їм у допомозі.

Друга із двох криз, спровокованих зовнішнім ударом, стосується Японії. Довготривала політика ізоляції цієї країни від зовнішнього світу закінчилася 8 липня 1853 року, коли ескадра військових кораблів Сполучених Штатів зупинилася на вході до Токійської бухти, вимагаючи підписання договору і прав для кораблів США та моряків (розділ 3). Остаточним підсумком стало повалення старої японської системи урядування, свідоме прийняття програми різких широкомасштабних змін і так само свідоме прийняття програми збереження тих численних традиційних рис, які роблять нинішню Японію найбільш своєрідною серед багатих індустріальних країн. Японська трансформація впродовж десятиліть після прибуття американської ескадри, так звана доба Мейдзі, виразно ілюструє на загальнонаціональному рівні ті численні чинники, які впливають і на особистіші кризи. Водночас процеси ухвалення рішень та результуючі воєнні успіхи Японії доби Мейдзі допомагають нам зрозуміти, чому ця країна у 1930-х роках вирішила інакше, що спричинило її грандіозну воєнну поразку в Другій світовій війні.

У розділі 4 йдеться про Чилі, першу з досліджуваної пари країн, кризи в яких набули вигляду внутрішнього вибуху в результаті руйнації політичного компромісу між їхніми громадянами. 11 вересня 1973 року, після кількох років політичної безвиході, демократично обраний уряд Чилі під керівництвом президента Альенде був повалений в результаті військового перевороту, а його провідник генерал Піночет очолив державу на період понад 17 років. Коли я жив у Чилі за кілька років до перевороту, мої чилійські друзі не змогли передбачити ані самого перевороту, ані тих неймовірних у своєму садизмі тортур, до яких вдався уряд Піночета. Навпаки, вони гордо розповідали мені про давні чилійські традиції демократії, такі відмінні від традицій решти південноамериканських країн. Нині Чилі знову є демократичним винятком у Південній Америці, але ця країна зазнала вибіркових змін, увібравши в себе елементи моделей і Альенде, і Піночета. Мої американські друзі, які ознайомилися з цією книгою в її чорновому варіанті, говорили, що розділ, присвячений Чилі, є найбільш страхітливою частиною моєї книги, оскільки в ній описано ту швидкість і повноту, з якою демократія змінилася на садистську, жорстоку диктатуру.

В парі з розділом про Чилі йде розділ 5 про Індонезію, де руйнація політичного компромісу між її громадянами призвела до внутрішнього вибуху у вигляді спроби державного перевороту, що датується 1 жовтня 1965 року. Результат цієї спроби виявився діаметрально протилежним чилійському перевороту: стався контрпереворот, що призвів до геноцидного знищення того політичного угрупування, яке начебто влаштувало чи підтримало спробу перевороту. Індонезія різко відрізняється від решти країн, описаних у цій книзі: вона є найбіднішою, найменш індустріалізованою та найменш вестернізованою серед них; вона має наймолодшу національну ідентичність, що сформувалася лише впродовж тих сорока років, які мені довелося працювати в цій країні.

У наступних двох розділах йдеться про загальнонаціональні кризи в Німеччині та Австралії, які не вибухнули, а розгорталися «начебто» повільно. Дехто з читачів може не погодитися із використанням термінів «криза» або «струс» для позначення таких повільних змін. Проте я все ж таки вважаю доречним розглядати їх у рамках тієї ж самої схеми, яку я використовую для характеристики більш різких змін, оскільки вони ставлять ті ж самі питання вибіркових змін та ілюструють ті ж самі чинники, що впливають на кінцеві результати. Окрім того, різниця між «вибуховою кризою» та «повільною зміною» є довільною і нечіткою: ці процеси фактично перетікають один в одного. Навіть у випадках начебто різких трансформацій на кшталт чилійської до перевороту призвели десятиліття повільно накопичуваної напруженості, а після перевороту настали десятиліття поступових змін. Я характеризую кризи в розділах 6 та 7 як «начебто» повільні тому, що, фактично, в повоєнній Німеччині криза почалася із вкрай травматичного спустошення, найбільшого з тих, які довелося пережити решті країн, досліджуваних у цій книзі: на день своєї капітуляції у Другій світовій війні 8 травня 1945 року вся Німеччина лежала в руїнах. Аналогічним чином виникла повоєнна криза в Австралії: хоча вона розгорталася повільно, але почалася із трьох катастрофічних військових поразок, яких ця країна зазнала протягом менше ніж трьох місяців.