Люба Клименко - Вибрані хіти

Сімдесятилітній московський старичок-бодрячок купив хату «в місці, максимально наближеному до матінки-природи» для того, щоб реалізувати там свою потребу в екзистенціальному злитті з природою. Тому він щоранку проходив повз нас до гірської річки на водні процедури і пробіжку. Повертаючись з моціону, Фелікс Сигізмундович зупинявся напроти нашого різьбленого балкончика і противненьким голосочком кричав:

— Розочка, мила, Ви вже прокинулись?

Якщо бути точним, то ця фраза звучала так: «Гозочка, милая, Вы уже пгоснулись?».

Гозочка, тобто Розалія Романівна, зіскакувала з постелі з явним наміром убити сусіда («Яка я йому Розочка?»), але я вчасно хапала її за поділ нічної сорочки і жалібно промовляла одне слово: «Магазин!». Це її охолоджувало, і вона, прямо в нічній сорочці (так більше подобалося Феліксу Сигізмундовичу) виходила на різьблений балкончик. Я спостерігала цю сцену через тюлеву фіранку.

У дворі, на зеленій галявинці, стояв Фелікс Сигізмундович у вигорілих оранжевих плавках зразка 1980 року з написом «Олимпиада-80» із олімпійськими кільцями на найцікавішому місці. Його руки були складені на грудях, ноги поставлені на ширину плечей, і він, переступаючи з ноги на ногу, розгойдувався вправо-вліво, подібно кораблю на морських хвилях. При цьому вміст його плавок (а він був, повинна вам зізнатися, дуже переконливим) також плавно розгойдувався вправо-вліво.

Моє свекрушище, стиснувши зуби, героїчно стійко стояло на різьбленому балкончику і махало Феліксу Сигізмундовичу ручкою. А з корабля питали:

— Как спалось, Гозочка?

— Добре, Феліксе Сигізмундовичу!

— Как Вы себя чувствуете?

— Добре, Феліксе Сигізмундовичу!

— Давление не «скачет»?

— Ні, Феліксе Сигізмундовичу!

Так вони провадили мирну бесіду, і начебто нічого підозрілого в цьому не було, але насправді відбувалося щось жахливе: наші зі свекрушищем погляди, як магнітом, притягувалися олімпійськими кільцями на плавках Фелікса Сигізмундовича.

Ми довго не зізнавалися одна одній і самим собі в цьому, але одного разу Розалія Романівна все-таки не витерпіла і спитала мене:

— Ти бачила у нього ТАМ… ОЦЕ, як його…

— Так… Бачила. Дуже переконливе! — відповіла я.

— Як ти думаєш, ВОНО справжнє чи він ТУДИ щось підкладає?

Я дещо здивувалася запитанню і призадумалася…

— Думаю, справжнішого не буває.

— А я думаю, він підкладає туди дві кулі.

— Які кулі? Більярдні? — пожартувала я.

— Ні, — цілком серйозно відреагувала Розалія Романівна. — Думаю, там — тенісні м'ячики.

— Та ви що, мамо, бути цього не може!

— А ти придивися!

Наступного ранку на різьблений балкончик вийшли ми зі свекрушищем удвох у нічних сорочках, щоб зробити приємне Феліксу Сигізмундовичу.

Цього ранку корабель хитався на хвилях ще переконливіше.

Пам'ятаю тільки одне: незважаючи на всі зусилля, я ніяк не могла зосередитися на бесіді Розалії Романівни і Фелікса Сигізмундовича, тому що мій погляд прикипів до олімпійської символіки. Чи то кільця створювали оптичний обман, чи то це було насправді, але моя переконаність у натуральності вмісту плавок дещо похитнулася — настільки рельєфно проступали «кульки».

Ця картинка ніяк не виходила у мене з голови на цілий день. Думаю, під таким же враженням перебувала і Розалія Романівна, тому що в неї все падало з рук, а крім того, вона несподівано повісила на цвяшок репродукцію «Дівчинка з персиками», довго приглядалася до персиків, тричі протягом дня повторила, що у нас закінчилися яйця, добре артикулюючи останнє слово, а то раптом ні з того ні з сього затіяла з онуком гру з м'ячиком (чого раніше за нею не спостерігалося), при цьому ретельно мацаючи круглий предмет у руках.

Так далі тривати не могло. Ідея-фікс щодо вмісту оранжевих плавок псувала нам всю прєлєсть спілкування з карпатською природою.

Увечері ми сіли зі свекрушищем за стіл і почали нараду. На порядку денному стояло одне питання: справжні кульки чи штучні?

Я сказала: «Справжні!»

Свекрушище заперечило: «Штучні!».

І ми заклалися на десять доларів.

Я запропонувала запросити Фелікса Сигізмундовича на сніданок, обпоїти його сонним зіллям, а коли він засне, помацати у нього ЦЕ.

— Помацати? — обурилося свекрушище. — Невже ти думаєш, що мацатиму я?

— Ну, не я ж! — сказала я. — І не Петрик.

Мій синок з інтересом спостерігав цю сцену зі свого ліжечка.

Останній аргумент здався моєму свекрушищу досить переконливим.