Люба Ґавур - Казка про маленьку хату біля малого лісу

Кожного року продовжалося і повторялося садження, якщо вже в старості господарів — не ярини, то обов’язково квітів. Так як Буня, її дочка, Ірена також їх плекала. Не тільки любо було, але й треба було... бо ж Бог обдарував її витонченим слухом до тайнів природи.

Випали у нас сильні дощі, а тепер все буяє, розвивається, наче кричить, взиває людину подивляти її — природи красу. Виросли високо півонії й іриси рясно зацвіли, після кількох років безцвіття, трави буйні та свіжі. Я всім цим радію і мовчки проходжу, бо не можу рівнятись марним висловом признання «які ви всі гарні», — вони гарні без мене і вільні сотворіння, що живуть тільки для краси...

...Все те, це істоти-індивідуальності, які мають відвагу і гордість щороку перед нами появлятися [8] 3 листа Ірени до дочки, червень 1995. .

І Тато садженням завзято займався. Підперезував помідорові рослини до тички, полов грядку, поливав водою, закопував рослинне лушпиння...

Ось так часто підспівував собі Тато, коли йому було понад 90 літ, також пригадуючи, як то з Дідом Якимом...

Коли я був ще малим хлопцем, знаєш, я собі пригадую, ми хлопці їздили в село на літні ферії... Тато мій працював на залізниці, він був головним керівником, і ми приїздили зі Львова на лінії Буськ-Красне. Нас там вітали... ми спали на сіні, бігали по полі, купалися в річці Гологірці. Нас годувала Тета Марина, вона була дуже добра господиня, а також вміла різними зіллями лікувати, приговорювати... як треба було, прикладала п’явки... Я собі дуже добре пригадую, як вона до нас часами приїхала до Львова, до помешкання, то її було здалека чути, вона була велика й мала великий, могучий голос... Знаєш, я також дуже добре собі пригадую, як то мій Дід Яким — він був мойого Тата Тато — під вечір брав мене за руку, «Ходи Мар’янцю, підемо в поле, помолимося...»

Жорстокі обставини пересадили Мар’янця далеко від рідного краю, за яким скучали та переживали емігранти. Тому, шукали «клаптик української землі». Цю потребу частинно сповняла — для наших — хата-коло-лісу.

...Тато, котрий втікав від большевиків у 1944 р., попрощавшись з батьком на залізниці біля конвоя, з вишиваним рушничком від Мами в наплічнику... і згодом у таборах, хитаючись поміж границями... Тато, який сам-на-сам їхав через океан, шукаючи нової надії свобідного життя, хоч не радо покидаючи рідний край...

Коли пізно вночі, повертали мешканці хати-біля-лісу з подорожей, мандрівок, літних вакацій — мала хата під лісом, наче тепла, мовчазна, вартова постать, завжди вірно чекала в лагідних тінях дерев, кущів та смерек. Заїжджаючи на вуличку, авто, кероване досвідченими руками Тата, прикотилося додому... Діти вбігали та радісно гомоніли:

А Тато, коли вже став стареньким, підспівував собі:

Так нехай я розкажу, як то часами маленькі хатинки бувають великими по дусі, та притульними й затишними, коли вони щедро вміщають своїх мешканців та гріють душі які творять сім’ю. А великі розміром доми, навпаки, часами бувають скуподушними, холодними, порожніми змістом, пустими, убогими... А там, де плекалися квіти, живі, зелені листя та пересаджені, плекані корені — розпліталася любов.

Мала хатина під лісом росла та розвивалась до ритму внутрішнього життя її вселенців. Разом з думками, віддихами, спогадами, мріями, смутками, снами, словами — кожної істоти, яка участвувала в динаміці співжиття малої хатки, яка наповнялась полицями з книжками, які розкривали чарівні світи, розсипані народними казками та, розшифровувані кириличними буквами-літерами. У них знаходили доні доріжки, які вели їх крутими шляхами в напрям їх коренів.

З хати виходилося прямо на малий город спереду, із кленом по середині, дубом на розі, та ялицями з обох сторін — а поза городом — дорога закручувалась в гору... в напрям всепекучого ожидання, тісно сплетене з надією, вірою, любов’ю.

І дорога вела завжди назад додому, до хати-біля-лісу.