Люба Ґавур - Казка про маленьку хату біля малого лісу

Стіни, за якими поруч спали Бабуня, і часами вечорами, лежачи під периною і занурені в люб’язних споминах, сягали поза них, граючись з онучкою різними ритмічними стук-стуканнями... стіни, за якими на дворі під хатою і довкруги подвір’я росли-розквітали різноманітні квіти — конвалії, братки, фіалки, іриси, незабудки, нарциси, тюльпани, півонії, хризантеми. Пнявся барвінок... та плеяди пташенят — горобці, сойки, червоні-животики... співали до акомпанементу Буніного городництва.

Так, здається, ще «вдома» Буня — заки стали бабунею — дбайливо, з любов’ю та яркими надіями, садили свої квіти віри й надії у виді живих рослин на городі в селі Липовець, до якого може, може, ще поверне муж, Іваньо...

А коли сіли на фотелі в куточку, часами брали внучку на коліна та співали-гралися —

Або

А також пряли пальцями і язиком про Д-ра Ай-Болить... Ще й з часів Австро-Угорської влади на Галичині, повторяли казочки про «Цісаря і Цісареву».

Буня з мотикою на грядці... Буня, якої власна мрія домашнього щастя обірвалась шнурочком залізно-дротяної радянської границі...

...Бабуня при кухні, дрібно-дрібнесенько краять цибульку, уважно оббирають бараболю, або місять тісто на рогалики... Бабуня при машині до шиття, дрібно стібаючи... завжди чимось ручно займалися, шили, гаптували, зашивали, вишивали. Рідко, але бувало, Буня сидять на фотелі в куточку... чи то з дрібними сльозами? в куточку на фотелі, сива похилена голівка, обвинута тоненькими кісками, у спрацьованих руках, яких менша внучка, вилізши на Буніні коліна, не могла відчепити від Буніних очей.

...Буня, викорчуючи бадилля, хабаззя і бур’яни в городі, Буня, саджаючи, пересаджаючи — щоби малий город засадити — насінням, квітами, коренями, співаючи: «Ти і я, я і ти, будем собі хатку мати, і городчик коло хати».

І таки взялися всі до городобудівлі, так що саджалися і плекалися, крім квітів, також помідори, огірки, квасоля, черниці та петрушка... і де-не-де, з-поміж трави визирали маленькі, червоні голівки трускавок диких, та листя м’яти несподівано знайшлося.

Хоч подвір’я було невеличке, молодша доня уявляла, що це чарівне, зелене царство, де знаходяться сховища і криївки, підземні коридори, бездонні дупла у високих, струнких деревах, з кори яких струменіли іскри... і якщо пильно прислухатись, крізь замрячений полеск, можна почути шарудіння...

Буня при вікні, у вечірній годині чекаючи повороту всіх ...як то колись давно при іншому вікні, де вид стелився на Липовецьку дорогу. Як довго можна при вікні стояти? І з війни мужа ждати...

І коханого чекати...? ...Все життя, мабуть, все життя... Кру-кру, кра-кра — все життя...

Буня, кожного вечора на колінах коло ліжка перед спанням, молячись, до Цариці неба.

...Під Твою милість прибігаємо...

Оповідали люди, що там ся діє... на Великій Україні [6] Так українці в Галичині називали східну Україну. , за Збручем... горе, лихо і біда. Дрібні листи пише, а Івана нема і нема.

Врешті-решт, зі села Іванового, Нове Село-Соснина, на Любачівщині, вирушила Сліпа Танка, бо — як казали — була вона проворна... якось перейшла польсько-совітську границю, якось добилася до самих владних властей, врешті повернула на захід, до свого та Іванчиного села і вістку привезла, що Івана вже нема... но де, не знати... І поїхав його брат, священником був, Андрій... також дібрався до самих воріт шукати Іванка, до бюра Пана Скрипника у Києві... а той не рипнув і не скрипнув, а приклав до вуст один великий палець...

Буня, котрі втратили свого Івана перший раз у 1919 році, та останній раз у чистках в 1937 р., а в проміжний час — розлука... арешти... чекання... листи... сльози... квіти в траві на городі...