Все-таки в хаті-біля-лісу, де спочатку в перших роках у жодній кімнаті не стояв телевізор, плекалося книголюбство та літературознавство. Доні пристрасно читали двома мовами, та крім денної школи, ще навчалися в українській суботній школі, «Рідна Школа», а опісля відбувалися пластові сходини. Підчас шкільного року Тато раненько в суботу їх возив до великого міста, де находилася численна українська громада. Сам він часто доням вечорами читав і драматично, замашисто розповідав... з відповідними, мінливими інтонаціями, з піднесеними або зведеними бровами — різні старі казки, приповідки, і т. п., як наприклад: Покоти горошок, Ксеня і дванадцять місяців, Максим і Марко, Івасик Телесик та інші. Слухаючи казку «Покоти горошок», тоді молодша доня, сидячи разом зі сестрою поруч Тата на ліжку, уявляла собі, що за вікном, об яке торкалося якесь галуззя — близько, у сні, дряпаюча лоза сягатиме вгору, повз зовнішньої стіни, аж влізе через шибу... до самого ліжка дівчинки, і залоскоче ніс.
У Баґдаді славнім місті
Тому літ не сто, не двісті
Жив славний Каліф ел-Рашід...
...екіде-пекіде-цукіде ме
...домі не...
айлум байлум, скріпки-біпки
коцюрубин кльоц...
Ранками доні стрибали з книжками й канапками — з грубого житнього хліба, замість «Wonder bread» [11] Білий, м’який, штучний американський хліб.
— до «американської» школи. А Мама залишалася вдома і сама також вчилася, бо ж її молоді літа університетського навчання перервала війна, а мрія та запал до здобування вищої освіти не покинули її. Ірка керувалася ідеалами та запалом сповнити Батьківський мандат, щоби «пильно вчитися і здобути вищу освіту», переданий листами із-за польсько-радянського кордону, звідки він не міг вирватися.
Навчання взагалі становило вагоме місце в родинному житті. Очевидно, крім книжками, Мама займалася порядками. На колінах, чистила підлоги маленької хати та виполікувала і видушувала шмати тими самими руками, які писали тезу ступеня Маґістра, і тими самими руками, які підтинали (дуже коротенько, по-китайськи) гривки донечок та вимивала перед спанням задочки доніні.
Ця Мама, ще в Європі, відважилася пішки перейти воєнну німецько-большевицьку границю, коли в 1940 році вибралася разом з молодим членом підпілля, котрий ішов на місію. Ірена тоді хотіла відзискати свої документи з львівського університету, де почала короткий час научатись, аж поки війна вибухла і треба було повернути на захід до Мамці, до Чесанова... Ірена, бо була одчайдушна, хотіла трохи посмакувати небезпеку, почуття геройства.
Вибралися вони в дорогу, Ірка і Дизьо Чорнєґа через зимові сніги, та без перешкод переступили границю. Прибувши до Львова, Ірена швидко полагодила свої справи. Як розповідала багато років пізніше, пригноблюючий вигляд, настрій міста Львова сильно вразили її. Коли рушили в дорогу поворотну, молодий хлопець і молода Ірка були втомлені, змерзлі, голодні й напружені. Вони рішили, що нема ради — треба буде по дорозі постукати до когось в двері і, дай Боже, — попросити в когось нічліг. І так здійснилося. Оповідаючи не раз про цю пригоду своїм доням багато років пізніше, Мама Ірена завжди заплакала, захлипала, засльозилася... бо в часі війни, чужі (але свої, рідні) люди пустили до хати невідомих мандрівників з темної ночі і навіть, хоч бракували харчі — подали напитися теплого молока!
Вранці знов вирушили далі хлопець і дівчина, щоби дійти на місця безпечні. Але застали сторожів — німецьких жандармів при границі.
«Гальт!»
Хлопець знав, що треба сказати, і вояки перепустили їх.
Повернувши назад, «Як радісно Мамця мене вітали!» — пригадувала Ірена. Але з Дизьом було інакше. Він часто переходив границю, і раз врешті йому не пощастило. Затримали його і розстріляли.
А молоденька Ірена застудила ноги і захворіла. Залишились у неї ці ревматичні болі на все життя. Тоді, в 1940-му році, молода панна лежала якийсь час і не могла ходити. Коли стало краще, Ірка вирушила до містечка Горинці, де знаходилися цілющі води у лікувальній санаторії. Там, у Горинцях, щось трапилось, яке осталось в пам’яті як травматичне враження...
Це був час війни. Довкруги. Не тільки просто на якомусь далекому полі бою, а близько. Настрій був напружений. Не знати було, що їх чекало, куди далі? Виїхавши з Липівця через несподіваний наступ большевиків, Ірка з Мамцею сиділи в Чесанові, в зоні втікачів. Коли в Горинцях Ірка ходила і шукала будинку, з’явився чоловік, який Маму остерігав, благав... Каже: «Там не йдіть! Я Вас благаю, там не йдіть!» І в нього в руках був хрест.
Читать дальше