Люба Ґавур - Казка про маленьку хату біля малого лісу

Хоч бракувало фактів, ця розповідь Мамина при столі в кухні в Америці, сильно вразила членів родини, які слухали. Діти не вповні розуміли, але збагнули, що зло людське, на жаль, ходить поміж нами.

Тими самими ногами, якими переходила границю, пізніше, вже на еміграції в хаті-біля-лісу, Мама тупотіла в моментах кумедних сцен до ритму гімну « Marsz , marsz, Dombrowski », а тоді реготалася у відпруженні трагікомедії.

Різдвяні свята у хаті-біля-лісу відбувалися дуже настроєво. Це був час урочистого дійства. Із захопленням, усі підготовлялися заздалегідь з печенням, виготовленням святочних страв, прикрашенням живої ялинки, постом, вертепом, колядою... Все без надмірного, дешевого матеріалізму, чи Санта Клаусів...

Навпаки, Свята в хаті-біля-лісу, в сприйманні донечок, представляли широкоокі радості, прості, сердечні щирості, щирі невинності — час, коли проявлявся особливий, піднесений настрій. Тоді, коли дні бували короткі, але сонячні та холодні, сніг під ногами тріщав, та червоні кардинали прилітали під віконня, сівши поверх снігом вкритих білих кущів.

Зима в роках їхнього дитинства бувала холодна з морозами й снігами. Делікатні, витончені взори з інею вкривали вікна, а на підвіконню звисали льодові соплі [12] Так називали деякі галичани «бурульки». та видніло ярке, зимове смеркання, а в куточку — запашна ялинка. Зараз входять у двері засніжені, задихані доні з усміхненим Татом, свіжі з проходу-спацеру. Зараз дівчатка побіжать до Буні на канапі, а вона завзято грітиме їхні змерзлі рученята, своїми теплими, або встромляла собі попід пахами. А Мама в кухні какао заварює, пригріває до подавання для пішоходів повернувших до теплої хати з червоними личками. Потім Буня подавали на тарільчику квадратові шматочки житнього хліба, посмаровані маслом і медом; а в літі бували кромки житнього хліба, посмаровані сметаною зі свіжими огірками.

У кімнатах, де тихо шипіла і муркотіла піч, тепла родинна пара не торкається, не розтоплює дрібних взорів інею на шибах вікон, за якими звисають довгі, прозорі, скляні соплі [13] Дивись вище. ...

Мило згадуємо давні, пережиті свята вдома, повні краси, романтичної, зимової природи та піднесеного релігійного настрою. Згадую, як це було зворушливо, коли після вечері колядники заспівали під вікнами, а ми, вийшовши на ґанок їх привітати, глянувши на небо повне зір і відблиски світла на іскристому снігу... наче б природа також святочно звеличувала цей вечір.

Все в душі святкувало... І ялинка вдома, і страви, і ці добродушні люди, і звірята.

А коляда — яка ж вона була радісна, як співали ми її з цілої глибини серця. Тепер лиш пригадувати нам влучні слова наших поетів, які були змушені обставинами святкувати на чужині, і які в цей вечір тужили за рідним домом і снували думки і вірші в рідний край.

Ми тут тепер, коли засідаємо до вечері, згадуємо Вас, всіх дорогих рідних, і лучимося думками з Вами, а також пересилаємо своє почуття у простори вічності і згадуючи всіх померлих у нашій родині.

Такими словами в постійному листуванні до УРСР, переселенча господиня дому зміцнювала шнурочок-ленту з далекими границями, а в своїй крилатій хаті, придержувалась старих, повноцінних звичаїв, відновляючи їх новим змістом.

Тоді, в зимовий час, коли Різдво наближалося, хата-біля-лісу тріщала... льодом на подвір’ї, інеєм на вікнах і дверях, ритмічним стукотінням печі, та в кухні — запахами печення маківників, медівників, калачів і тістечок, і також смаженням великих кількостей цибулі і грибів; як теж повільним кипінням буряків на борщ...