Беатрікс Поттер - Казка про білченя Горіхама. Казка про Джеміму Качку ОЗерну

Жив-був собі якось містер Тімоті на прізвисько Навшпинько. Він був товстенькою й порядною сірою білкою і мешкав високо на дереві у кубельці з покрівлею з листя. І була в нього маленька білочка-жіночка, яку звали Файна.

Якось Тіммі Навшпинько сидів на гілці, помахуючи хвостом і радіючи приємному вітерцеві.

– Жіночко Файночко, – погукав він, – горіхи вже достигли, нам треба зробити запаси на зиму й весну.

Файна саме конопатила покрівлю мохом: – Ми так утеплили кубло, що міцно спатимемо всю зиму. – Тоді ми прокинемося зовсім худими, а їсти весною не буде чого, – відповів передбачливий Тімоті.

Коли Тіммі й Файна Навшпиньки зайшли в зарості ліщини, то побачили, що там вже було чимало інших білок.

Тіммі зняв свою куртку і повісив її на сучок. Вони спокійно собі працювали окремо від решти.

Кожного дня вони робили кілька ходок і назбирали багацько горіхів. Вони носили їх у лантухах і складали у кількох порожніх усередині пнів неподалік від дерева, на якому збудували собі кубло.

Коли пні були вже заповнені, вони почали висипати свої лантухи в дупло високо на дереві, в якому колись мешкав дятел. Горіхи з торохкотінням летіли кудись униз, униз, униз.

– А як ти збираєшся їх звідтіля діставати назад? Це ж як якась копилка! – сказала Файна.

– Поки весна прийде, я буду куди худішим, люба моя, – відповів Тіммі Навшпинько, зазираючи у дупло.

А назбирали вони справді дуже багато – тому що вони не губили своїх горіхів! Білки, які закопують свої припаси в землю, втрачають більше половини, бо не можуть потім пригадати місця.

Найбільш забудькуватою білкою в усьому лісі був пан Сріблохвіст. Він починав копати, і виявлялося, що не там. А потім знову брався копати й натрапляв на горіхи, які йому не належали, і починалися бійки. І тоді й інші білки починали все перекопувати – веремія охоплювала весь ліс!

Як на біду, саме в цей час там пролітала зграйка маленьких пташок. Вони пурхали від куща до куща, шукаючи зелених гусениць і павуків. Там були різні види птичок, які щебетали різні пісеньки. Перша співала: – А хто накопав горішків моїх ? А-хто-нако-пав-го-рішків-мо-їх? – А інша виводила: – Трошки хліба, та немає сиру! Тро-шки-хлі-ба, та не-має- си-ру!

Усі білки уважно прислухалися. Перша маленька пташка полетіла в кущі, туди, де Тіммі й Файна Навшпиньки спокійно зав’язували свої мішки, й завела своєї: – А хто накопав горішків моїх ? А хто накопав горішків моїх ?

Тіммі Навшпинько продовжив працювати, нічого не відповідаючи. Насправді ж птичка й не очікувала відповіді. Вона просто співала ту пісеньку, якою її наділила природа і яка зовсім нічого не означала.