Беатрікс Поттер - Казка про Рудого і Квашеного

Жили-були собі троє кошенят, а звали їх Пушинка, Том Кошеня і Манюня.

У них була чудова м’якенька шерстка – справжні маленькі шубки! І вони любили борюкатися на крильці й гратися у пилюці.

Але одного дня до їхньої мами місіс Табіти Хап мали прийти гості на чай. Отож вона покликала дітей у дім, щоб вимити й одягти їх перед приходом вишуканого товариства.

Спочатку вона умила й витерла їм обличчя (це на малюнку Манюня).

Потім вичистила щіткою їхнє хутро (а це Пушинка).

А після того розпушила їхні хвостики й вусики (а тут уже Том Кошеня). Том був страшенно вередливий і дряпався.

Місіс Табіта Хап одягла на Манюню й Пушинку чисті фартушки й платтячка з мережаними комірцями. А потім подіставала всілякі нарядні, але незручні одежинки з усіх скринь і комодів, аби гарно вбрати свого сина Томаса.

Том Кошеня був товстуном та ще й нівроку підріс, тож кілька ґудзиків відлетіли відразу. Мама мусила попришивати їх назад.

Коли усі троє кошенят були готові, місіс Табіта необачно відправила їх гуляти в садок, аби вони не заважали їй готувати гарячі тости з маслом.

– Тільки ж дивіться не забрудніть свої платтячка, дітки! Тепер мусите ходити на задніх лапках. І тримайтеся подалі від бруднючої ями з жужелицею, і від Курочки Саллі, і від свинарника, і від Качок-О’Зерних!

Манюня і Пушинка пішли по садовій стежці невпевненим кроком. Зрештою вони наступили на свої фартушки і гепнулися носами в траву.

Коли вони піднялися, на їхніх платтячках було по кілька зелених плям!

– А давайте видряпаємося по купах каміння й усядемося на садовому мурі, – сказала Манюня.

Вони повдягали свої фартушки задом наперед, і полізли вгору – стриб-скок з каменя на камінь. Біле мереживо з плаття Манюні відірвалося й упало вниз на дорогу.

А Том Кошеня зовсім не міг стрибати, оскільки мусив ходити на задніх лапах та ще й у штанях. Він продирався вгору по камінню поступово, ламаючи стебла папороті й сіючи ґудзики направо й наліво.

Том був геть змучений, коли нарешті вибрався на верх муру.

Манюня й Пушинка намагалися зібрати його докупи. Його капелюх злетів з голови, а ґудзики повідривалися всі до решти.

Поки вони боролися з цими негараздами, знизу почулося – чап-чап, чап-чалап! Це три Качки-О’Зерні йшли вгору крутою дорогою, крокуючи одна за одною качиним маршем – чап-чап, чап-чалап! чап-чап, чап-чалап!

Вони зупинилися, стоячи вервечкою, й утупилися поглядом у кошенят. Очиці в них були дуже маленькі і виглядали вони здивованими.