Беатрікс Поттер - Казка про Рудого і Квашеного

Фактично, хоча це й була маленька крамничка, у ній продавалося майже все – за винятком хіба кількох речей, які вам можуть раптом знадобитися, – наприклад, шнурків для ботинок, заколок для волосся чи відбивних із баранини.

Рудий і Квашений були господарями, які тримали крамничку. Рудий був котом із рудою шерстю, а Квашений – собакою-тер’єром.

Кролики завжди трохи побоювалися Квашеного.

Постійними відвідувачами крамнички були й миші – тільки вони більше боялися Рудого.

Рудий зазвичай просив Квашеного обслужити мишей, оскільки, як він казав, у нього починала текти слина.

– Мені просто несила дивитися, – пояснював Рудий, – як вони виходять із дверей магазина зі своїми маленькими пакунками.

– А в мене такі ж відчуття щодо щурів, – відповідав Квашений. – Але ж не годиться нам їсти своїх власних клієнтів, бо тоді вони підуть від нас у магазин Табіти Хап.

– Якраз навпаки, тоді вони вже нікуди не підуть, – відповів Рудий похмуро.

(Табіта Хап тримала єдину іншу крамницю в селі. Й вона не давала кредитів.)

А Рудий і Квашений давали необмежені кредити.

Власне «кредит» полягав ось у чому: коли якась господиня купляла брусок мила, то замість того, щоб дістати гаманця й заплатити за нього, вона просто казала, що заплатить іншим разом.

А Квашений робив глибокий уклін і промовляв:

– Як зволите, мадам, – і тоді у спеціальній книзі робився запис.

Покупці приходили знову й знову і накуповували багато всякої всячини, незважаючи на те, що вони побоювалися Рудого й Квашеного.

Проте від слів «іншим разом» грошей більше не ставало!

Клієнти з’являлися юрбами кожного дня й купляли всього досхочу, особливо ж любителі карамельок. Але завжди без грошей, вони ніколи не платили, хіба що пенні за пучок м’яти.

Зате обсяги продажу були величезні, у десять разів більші, ніж у Табіти Хап.

Оскільки грошей ніколи не було, Рудий і Квашений змушені були харчуватися своїми власними товарами.

Квашений їв печиво, а Рудий – сушену тріску.

Вони підвечерювали при світлі свічки після того, як магазинчик зачинявся.

Коли настало перше січня, грошей усе ще не було, і Квашений не міг купити собі собачу ліцензію.

– Це дуже неприємно, я боюся поліції, – казав він.

– Це твоя власна провина, що ти тер’єр, от мені не треба ліцензії, і Кепові теж не треба, бо він собака колі.

– Це мене надзвичайно тривожить, я боюся, що мене викличуть на допит. Я марно намагався отримати ліцензію в кредит у на пошті, – бідкався Квашений. – У селищі повно поліцейських. Я зустрів одного, коли йшов додому.

– Послухай-но, Рудий, надішлімо рахунок Самюелеві Вусаневі, він винен нам 22 шилінги 9 пенсів за бекон.

– Я сумніваюся, що він нам узагалі збирається платити, – зауважив Рудий.

– А я переконаний, що Анна-Марія цупить у нас продукти – куди поділися всі вершкові крекери?

– Та ти ж їх сам усі поїв, – відповів Рудий.

Рудий і Квашений перейшли до підсобки.

Вони зайнялися підрахунками. До одних чисел додавали інші числа, а до них іще інші числа.

– У Самюеля Вусаня рахунок уже такий довгий, як його хвіст; із жовтня він набрав у нас цілу унцію з трьома чвертями нюхального тютюну.